Рубрики
рецензії

Погані новини з мертвого моря

Добрі новини з Аральського моря – новий роман відомої української письменниці Ірени Карпи про українських жінок, які волею долі опинилися в серці Європи – Парижі. Твір розділений на чотири частини, кожна з яких розповідає про окрему долю, і кожна з яких завершується по-різному. Переплетінь між цими історіями практично немає, так що можна сміливо заявити, що ми читаємо альманах, розділи якого перемішані між собою так, що ми одночасно вивчаємо чотири сюжети.

Але якщо вам здалася така конструкція дуже складною, поспішаю вас переконати: нічого складного в цьому тексті немає. Історії до неподобства прості, навіть в якомусь сенсі банальні, за винятком однієї. Ми спостерігаємо протягом усіх п’ятисот сторінок гладкий штиль середньокласової метушні. Устрій роману головним чином базується на минулому героїв, на тому, як вони справляються зі своєю думкою про західноєвропейських чоловіків, що б ті сподобалися їм, і як самим цим чоловікам сподобатися. Нічого поетичного, нічого екзистенціального, нічого сентиментального, нічого експресивного ви тут не знайдете. Це суха буденна розповідь про нестерпну легкість буття. І вже краще почитати Кундеру, справді.

Ірені Карпі не допомогла робота з психоаналітиком і наради з письменниками і письменницями. Персонажі вийшли абсолютно німими. Вона показала нам чотирьох мертвонароджених, які ходять-бродять по паризьких вулицях в пошуках разнокаліберного вина, миловидних французиків, жил цього життя, але знаходять лише суцільне розчарування. 

Думка головна і першочергова, яка повстає у тебе в голові після прочитання цього талмуда французького буття, сконцентрована на дурниці свого становища. Адже що ти прочитав щойно? це книга, це художній твір, це довга розповідь про життя чотирьох українських жінок, які з різних обставин і життєвих ситуацій, виявилися в Парижі. Протягом усього тексту я чекав переплетення доль, фатальних зіткнень, загострення пристрастей, зради, любові, фарб! Я чекав фарб, як і чекаю від кожної книги, адже це те, заради чого я взагалі став читати. Людям потрібні фарби, їм потрібні відтінки, їм потрібна фантазія, в якій вони можуть розчинитися, але їм не потрібно дивитися бридкі реаліті-шоу, в яких не відбувається за великим рахунком нічого, крім моторошної, огидної, тупої, грубої, уповільненої реальності. І в кінці кінців я опинився обібраним, мене заштовхали в калейдоскоп французького життя, в якому крутяться тільки жалюгідні кліше і безладна цинічність, помножена на чотири слов’янські душі.

Те, що намагаються втюхати нам телевізійники, намагається втюхати і Карпа. Це твір без початку і кінця, в ньому немає точок біфуркації, дивергенції, взагалі ніяких точок, одні коми. І це не Пруст і не Джойс, які не ділом, а словом смикають за ниточки свідомості, це білий несмачний рис, який ти можеш пожирати тільки тоді, коли нічого більше їсти не можеш, або не маєш права і можливості. Ну ось тоді, коли рис залишиться єдиною їжею на землі, а сіль стануть прирівнювати до наркотику,  роман Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря» можна буде піднести на п’єдестал.

Така література не може бути важливою, її не те що б не потрібно читати, її читати нема чого. Можна, але це нічого тобі не дасть, абсолютно точно.

Якщо ви раптом захочете дізнатися Париж зі сторінок книги, то доведеться зрозуміти одну просту річ. Париж зрозуміти неможливо, його можна тільки побачити, ось і все. Фотографії, Гюго, Ейфелева вежа, Монмартр, Золя, Камю, Уельбек, Єлисейські поля, Дебюссі, Марсове площа, Матісс, Бастилія – це все лише відтінки. Париж неосяжний, і в цій своїй неосяжності він великий. Його не змогли підкорити найвидатніші, його неможливо пояснити словами і музикою, це Париж, це явище, це північне сяйво, створене людиною.

          

Поділитися:

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о