Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

Амадока

Амадока - це шостий роман сучасної української письменниці Софії Андрухович, який став книжкою року за версією BBC, а також отримав премію "Еспресо. Вибір чітачів 2020". За словами самої авторки, він писався приблизно п’ять з половиною років, і кінцевий його обсяг склав 825 сторінок. Текст вийшов насиченим, глибоким і монументальним. Ми ж спробуємо розібратися, чому роман настільки вразив критиків, і чи настільки він гарний насправді.

За сюжетом головна героїня, яка працює в архіві однієї зі столичних бібліотек, відвідує в лікарні людину, яка отримала каліцтва, які спотворили  обличчя хлопця до невпізнання, на війні, про  яку ми всі знаємо. Додатково до цього, травма голови відібрала у нього пам’ять, тому свідомість його працює інтуїтивно. Без пам’яті все в його житті нагадує сновидіння. Жінка ця впізнає у людині свого чоловіка і забирає його в квартиру, у якій вони раніше жили разом. Відчайдушні спроби повернути пам’ять свого чоловіка приводять її до ідеї докладної розповіді про сім’ю чоловіка, якого вона любить, і хоче врятувати. Тому вона приймається за вивчення історії його батьків і предків. Сама її розповідь і спогади займають, чи не більше місця в книзі, ніж основний сюжет. І саме такою структурою оповідань про різні епохи роман Андрухович сильно схожий на «Диво» П. Загребельного. Тут теж простежується спроба пов’язати минуле з сьогоденням, проаналізувати глибинні теми затемнення нації. Але, якщо Загребельного в історіях цікавить сама історія, то в Амадоці, головним чином, сюжет концентрується на самій пам’яті, запам’ятовуванні, спогадах, впливу цієї пам’яті на людину. Історія цілої сім’ї подається як історія маленької, але прекрасної країни, де є дуже багато хорошого, але це все хороше і прекрасне хтось дуже поганий поламав. Це безумовно алюзія на нашу країну. Та й сама назва книги «Амадока» відсилає нас до географічних описів Геродота, по відомостям з яких, на території сучасної України лежало величезне озеро, яке надалі висохло. Авторка роздумує над темою висихання самих подій в головах наших людей, та до чого це веде. Головне питання твору: Чи можемо ми жити життям штучно придуманим, зі штучною історією, зі штучними спогадами? В кінці роману Андрухович дає відповідь на це питання, і відповідь ця, все ж, зізнаюся, прекрасна.

Персонажі роману написані добре. Їм співпереживаєш, їх любиш, їх ненавидиш, їх відчуваєш. Їх, безумовно, багато, але кожен має деталь, за яку можна зачепитися.

Основним недоліком, на мій рахунок, є жадібність письменниці. Її маніакальне прагнення написати про все і про всіх робить цей твір розрізненим, він втрачає свою цілісність. Неозброєним оком помітно як захоплює її опис, і які образи в різних предметах знаходить вона. Це іноді схоже на потік свідомості, асоціативний ряд, але це віддаляє нас від історії, від основного сюжету. Це, загалом,  добре, коли людина так захоплена своєю творчістю, але в літературі потрібно дотримуватися певної цілісності (ми, звичайно ж, не говоримо про геніїв, яким всі правила по цимбалах, на кшталт Джойса, Гоголя, Достоєвського, Толстого) для того, щоб читач не втрачав нитку розповіді. Але ще більше це потрібно для того, щоб власна ідея автора не розгалузилася до невпізнання. На щастя, з Андрухович цього не сталося, і її всеохопливо-сентиментальна література з часовими синусоїдами може по праву вважатися однією з кращих українських книг 2020 року.

Авторка Софія Андрухович, безсумнівно, задумувала амбітний роман. І амбіції ці пов'язані з бажанням охопити більшу частину країни, її історії, її долі, словом, перенести ідентичність цілої нації на свої сторінки. Це дійсно помічається при читанні «Амадоки». Чи робить великим таке розмаїття сюжетних ліній, героїв, сенсів, філософських роздумів книгу великої? Звичайно ж ні. Для величі потрібен зовсім інший пласт літературного мислення, більш того, для цієї величі потрібно досконале переосмислення самої мови, немислимо детальне виліплювання образів. Але тим не менш, це хороший текст, зі своєю динамікою, з цікавими персонажами, за якими приємно спостерігати, тому що вони живі. Цей роман має вже подобається за спробу намалювати цілу країну. Тому читати Амадоку, без всяких сумнівів, варто.

Поділитися:

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о