Рубрики
роздуми

Кайдашева сім’я під призмою сучасності. Чи вдалося українському телебаченню приборкати класичний твір?

Нещодавно на українському телебаченні вийшов серіал під назвою «Спіймати Кайдаша» знятий за мотивами повісті класика літератури І. Нечуй-Левицького «Кайдашева сімя». У статті ми спробуємо розібратись про що була сама повість, та чому теми, які піднімав автор майже 200 років назад, залишилсь актуальними й сьогодні.

Про що повість?

Майже кожен з нас знає про що писав Нечуй-Левицький. Нам задавали це у школі, ми розбирали текст, ходили на вистави. Якщо казати грубо, то все видно у назві твору. Так, це, на перший погляд, проста історія про одну сім’ю, в якій безперервно виникають сварки, скандали, де відсутня повага до старшого покоління, до самої особистості. Але за всім цим ми бачимо цілий прошарок суспільства, причини цієї тотальної неповаги та критику цього соціального устрою від автора.

Давайте трішки згадаємо сюжет, він дуже простий: У сім’ї Кайдашенків зростають два здорових, міцних парубки. Приходить час їм одружуватись, Старший син Карпо вибирає собі в дружини норовливу, дочку заможних сусідів Мотрю, яка прийшовши жити до хати Кайдашів, відразу ж починає сваритися зі свекрухою. Молодший Лаврін вибирає тиху, лагідну Мелашку, яка зі сльозами на очах витримує панські замашки старої Кайдашихи. Глава сім’ї Омелько Кайдаш часто припадає до чарки і згодом погибає від  білої гарячки, сини розділяють його майно порівну, оселяються на дві хати й продовжують сваритися між собою, між собою сваряться й невістки, аж поки не засихає груша, яку ще в молодості посадив батько.

.

Незважаючи на простий сюжет, твір цей ввійшов у золотий фонд української літератури. Чому ж так сталося? Звичайно уся справа у деталях.

По-перше: колорит та фольклор. Його тут багато, читаючи повість, мов бачиш себе серед вузеньких сільських стежок, попід тинами, отими українськими хатинами, гомін дітей, ревуть воли, співають ідучи дівчата. Все це тут є , і це надзвичайно атмосферно.

               

По-друге: Тут, незважаючи на явний конфлікт зображена чудова статика людського життя таким , як воно є. Реалізм і навіть якісь відтінки натуралізму роблять цей твір зрозумілим. Автор не намагається видавити з тебе якусь емоцію, він напротязі усього сюжету змальовує експозицію.

І саме це робить його таким привабливим і зручним для екранізації.

Чому ж нам з вами буде цікаво дивитися цей серіал навіть якщо ми прочитали повість?

                Автори серіалу прекрасно розуміли, що знімати якусь костюмовану драму про сварки українських жінок справа не виграшна. У повісті немає якогось епічного змалювання українського народу, а конфлікти мають чітко виражений соціальний характер, та навіть більше —  ці конфлікти не розтанули у часі й навіть зараз у провінційних містах нашої країни зустрічаються дуже часто. Тому вони збагнули, що Кайдаши досить гармонійно могли б жити і в наш час. Ось у чому родзинка серіалу: усі події відбуваються в наш час.

Плюси у серіалу безперечно чудові : тут і атмосфера, і справжня українська мова,  діалектика, гра акторів, відбиток часу. Все це дуже важливі компоненти які роблять серіал цілісним, і він таким є.

                Ще одна безперечно чудова риса, яка присутня у самому творі, і яку майстерно перейняв серіал : іронічність. Так, у творі багато іронії, і це на сам-перед тому, що сам твір розуміє необізнанність та необічливість дій персонажів.

Але головне у серіалі те, що він ставить перед собою ті ж запитання, які ставив Нечуй-Левицький. Головна проблема у тому, що діти не на крок не відходять від своїх батьків і це робить життя обох нестерпним. Ми жаліємо Мелашку, ненавидимо Мотрю, злимося на Кайдашиху, а за чоловіків зовсім мовчимо. Але що служить причиною таких конфліктів, таких проявів характеру? Звичайно, що природнє бажання купки людей встановити ієрархію, навіть у такому тісному колі родичів. Ось саме це і є головною проблемою і серіалу, і твору, та, навіть, провінційного соціуму.

Ми однозначно рекомендуємо до перегляду цей дивовижний серіал, а також маємо надію, що він поширить тренд на екранізацію української класики

Поділитися:
Рубрики
рецензії

КЛАВКА

Марина Гримич


«К л а в к а»

Новий твір Марини Гримич під назвою «Клавка» став одним з головних бестселерів 2019го року. І не дарма, бо сам роман можна  прочитати за декілька днів, або навіть годин, і за цей час перенестися в післявоєнний  Київ, зазирнути до помешкань тодішніх робітників літератури, підслухати їхні розмови, побувати на засіданнях спілки. Авторка знайомить нас не тільки із зовнішнім світом тодішніх літераторів та поетів, але ще й з внутрішніми інтригами, непростими історіями долі. Найбільшу увагу Гримич приділяє ролі жінки у тодішньому суспільстві. 

Головна героїня роману – секретарка спілки письменників на ім’я Клавдія, яка обожнює свою роботу, обожнює коло людей, у якому вона знаходиться. Її робота неважка: в основному вона передруковує тексти художні і зовсім не художні(тексти промов виступаючих на засіданнях, постанови, укази, рекомендації, накази, попередження, тощо), відповідає на засіданнях за стенографію промов. Тут  авторка замальовує дивний парадокс: одна і та ж людина готує тексти до промов виступаючих і слідкує за якістю надрукованої цієї ж промови, проголошеної  з мінімальними відступами від тексту. Процедура ця нудна, скучища занудна, і всі промови, і підготовки і все це Гримич скрупульозно передає, виписуючи майже кожну деталь, підігріваючи нашу нудьгу. Але життя гг не крутиться тільки над роботою, вона має подругу- поетесу, сусідів – інвалідів, шанувальників -письменників. Люди, з якими нас знайомить Клавдія, усі до одного мов зійшли зі старих  соц. реалітсичних книжок. Левову частку сюжету на себе бере Єлизавета Петрівна  —  поетеса , ветеран війни, одинока жінка, що мешкає у домі РОЛІТу —  гуртожитку для діячів літератури.  Вона виступає провідником у літературні інтриги, що плетуться у помешканні літераторів.  Моменти, пов’язані з ЄП найяскравіші у творі. Здається, що було б влучніше написати історію про неї, про її внутрішній світ, бо Гримич, начебто і розкрила цього персонажа, але не повністю. Образ жінки, що між чоловіками і творчістю вибирає творчість, чимось схожий на Сафо. Її важкі думки, зрілі, обрамленні густим пошуком власного щастя. Ми встигли тільки зазирнути у переживання одинокої жінки, її внутрішній світ, погляди, сподівання, позицію, а нас вже виштовхують на засідання спілки, декламують критичні доповіді про неправильних для суспільства письменників, їх небезпечних для соціалістичних громадян творів. 

Взагалі, роман цікавий тим, що має багато тем для роздумів, зокрема, про природу літературного средовища .  Читаючи опис засідання спілки, ми задумуємося над тим, що це все нагадує якийсь абсурд – здорові освіченні, талановиті, на перший погляд люди, збираються, щоб нацькувати одного чи більше літераторів за неправильну літературу, тобто за неправильні думки, ідеологічно невірні. Що можна отримати від такої фільтрації мистецтва – ніщо, крім  порожніх текстів. Ми задумуємося над тим, як глибоко можуть проникнути у суспільство внутрішні органи правління, як можуть маніпулювати людьми, заляканими, осліплими, забитими.  Але істина залишається такою, що русло мистецького потоку неможна направити так, як хочеш ти, воно йде крізь тебе, і, насправді, у тебе є вибір: піддатися йому, і понестися  із ним і далеку далечінь, або  зостатися на місці, мовчки пропускаючи його крізь себе. І ти можеш пижитись, мижитись вивертаючись, хапати його руками, ногами, безуспішно намагаючись щось вкоїти з цим, і будеш виглядати при цьому бовдуром, бо  справжнє мистецтво ніколи не буде діяти  під вказівкою людини, це інша матерія, нечутна, неіснуюча, але енергія її діє, і ніякою нікчемною ідеологією її не підкорити.

Клавка – дівчина працьовита, вправна, оптимістична, емпатична, але одинока. Чоловіки, що зустрічаються на її життєвому шляху, здаються їй підозрілими, вона марить чоловіками, подумки народжує їм дітей, вступає у роль коханки, вираховує кількість кімнат в  майбутньому помешканні, влаштування биту, вірності, долі домогосподарки, але ніколи не сприймає їх як партнерів. Вона боїться статевої близькості, бо в цьому питанні, на видміну від інших, вона не розбирається. Вона збуджується від їхніх доторків, але не може уявити  секс з ними. І ця перепона не дає розвиватися відносинам, вона втрачає сміливість, так само, як від неї втрачають розум чоловіки. Це проблема, але як її подолати ні у Клавки, ні у Гримич відповіді не має. Ми так і залишаємо нашу  героїню, поміж інтриг натравлених одне на одного людей, що видають себе за письменників, сусідів- інвалідів, одинокої жінки-поетеси, що також, не може дати раду своєму положенню, та неясних безбарвних незакінчених романів, що крають її душу метаннями та незрозумілістю.

Текст роману «Клавка» дуже цікавий, поетичний, наповнений художними відступами, глибокий, атмосферний, захоплюючий та однозначно гідний нашого з вами прочитання.

Щоб краще зрозуміти текст рекомендую прочитати одну із поетичних збірок М.Рильскиго, Малишка, а також роман Ю.Яновського «Жива вода».

Поділитися:
Рубрики
статті

Головні українські письменники року

2019  видався продуктивним для сучасних українських письменників.  Цей рік подарував нам нових авторів, нову якісну прозу. Основною жанровою тенденцією  стала есеїстика. Письменники все частіше вступають у довжелезні дискусії між самими собою і шановно запрошують нас підлглянути за цим.  Але  основним напрямом все ще залишається художня література, література соціальна й  проблемна. Автори намагаються повідомити нам щось важливе, і це важливе вони поміщують у різні форми й обставини,  різні , цікаві герої, їх характери намагаються нам доповісти про цей світ у легкій, незаплутаній манері. 
Тож давайте згадаємо про головні літературні надбання цього року

1.Марина Гримич. Клавка. – К.: Нора-друк, 2019 - 336ст.

Цей роман присвячений одному із знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі.

 

 

«У будинку, де все було не так, як у світі назовні — суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а «письменницьке село», де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у «підземеллі» — в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в», — розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле з його «квартирним» питанням. Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі «відповідали» в ній за «українське», як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

2. Олег Криштопа. Братство. — Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. - 232ст.


«Братство» Олега Криштопи – ще один цікавий цьогорічний продукт, який крутиться навколо історії літератури. Це романізоване розслідування справи Кирило-Мефодіївського братства. Книжка показує відомих діячів української культури не мучениками й революціонерами, а постатями, з яких можна було б зробити кілька мемів. Вони юнаки, в яких, як і в наших сучасників, підлітковий вік затягнувся до 30. Вони багато п’ють і ще більше теревенять. Вони ще не поодружувались і не просунулися нікуди кар’єрною драбиною. Замість «Гри престолу» чи «Відьмака» вони фанатіють від «Історії Русів». І ось ні з того ні з сього їм усім пришивають справу про тероризм. Так, цим симпатичним охайно виголеним юнакам.

І як герої книжки не героїчні, так і зло, чи то пак поліції, – банальні втомлені життям чиновники, в яких ненормований робочий день і дурнуваті скарги боса (царя-батюшки), який до всього чіпляється і якому не крикнеш в обличчя з усією образою «з мене годі, звільняюся».

 

3. Чех Артем. Район «Д» – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019. - 320ст.

«Район «Д» – збірка об’єднаних спільним часом і простором історій, з яких поступово вимальовується портрет автора на тлі «інших берегів», де минули його дитинство, отроцтво і юність. Самокритичний портрет, у якому можна розгледіти риси хуторянства і космополітизму, дріб’язковості й великодушності та ще багато чого. Водночас це груповий портрет кількох десятків більш або менш прописаних мешканців згаданого черкаського району з їхніми більш або менш успішними спробами пережити несподіваний перехід від пізньорадянської до ранньонезалежної України.

 

 

 

Черкащина… «Земля Богдана і Тараса» – напис на величезному борді при в’їзді у Черкаську область. Безцінна спадщина родючих ланів та густих гаїв, колиска козаччини, велика і мала батьківщини визначних людей та визначальних історичних подій, бездоганний витвір природи, безумовний дегенерат індустріалізації. Черкаси, починаючи з другої половини двадцятого сторіччя, були провінційним, але досить передовим містом із найсучаснішими заводами, зеленими парками, охайними (тоді це було так) кварталами.

 

4. Дивні люди. Артем Чапай. — Книги XXI, 2019. - 232ст.

Іще одне – на цей раз (трагі)комічне дослідження українського низового життя – «Дивні люди» Артема Чапая. Це історія юнака Стьопи – українського Квазімодо і Дон Кіхота в одній особі, – який щиро вважає себе неандертальцем. Завдяки наївності, відкритості й неозлобленості персонажа він встряє в різноманітні халепи й потрапляє в найнеочікуваніші місця і стає там своїм – у гараж до алкоголіків, у цирк, у порностудію. Бачите тенденцію? Знов з’являється герой, який привідкриває завісу до маргінального життя десь глибоко в провінції. Стьопа, як віслюк в античному романі Апулея, виглядає незагрозливим, тому йому можна все розповідати й все показувати. Та і люди для нього – інший вид, який він, неандерталець Стьопа, залюбки досліджує.

 

 

 

Звісно, щоб показати всі абсурдні моменти української реальності потрібен саме таки персонаж, який щиро всьому дивується й нікому ніяк не загрожує. І тоді він дасть нам змогу поіронізувати і з хабарницької системи в лікарнях, і з могилянської освіти режисера порнофільмів. І тільки такому наївному вояці з вітряками ми пробачимо і його погляди на неможливість літературної мови, і навіть те, що він розуміється на юнгіанських теоріях. 

 

5. Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. — Чернівці: Meridian Czernowitz - 192ст.

«Мондеґрін» – це, за словами письменника, ліро-епічна поема про життя переселенця в Києві. Тут йдеться про донеччанина Габу, який з початком війни на Донбасі, переїжджає до столиці України. У книзі автор ставить чимало питань, пов’язаних із національною ідентичністю українців, мовою, культурою і світосприйняттям. Протягом усього роману героєві не дає спокою кобиляча голова, яка є втіленням його дитячих страхів. Що вона символізує, належить дізнатися читачу. Як і зробити різні, не завжди приємні висновки про те, хто ми і куди прямуємо

Поділитися:
Рубрики
рецензії

«Спустошення» Любко Дереш

У відомому романі нової зірки української літератури Любка Дереша під назвою «Спустошення» зачіпаються незвичайні метафізичні теми, що, звичайно, є свіжим подихом та необхідним джерелом нових ідей для сучасного українця. Цей новий підхід створення літератури виражається в  структурі розповіді та у глибині самих персонажів. Так, це дійсно незвичайний твір. 

Сюжет крутиться навколо відомого українського журналіста, який  бере інтервю у нової зірки українського шоу бізнесу. Вони ведуть інтелектуальну бесіду, у ході якої гг помічає, що молодий музикант знаходиться у важкій депресії, а також відчуває , що ця депресія захлиснула і його самого. На наступний день виявляється,  що музика покінчив життя самогубством. Журналіст вирішує  влаштувати бесіду з близьким другом музики – відомим багатієм. Той погоджується і при зустрічі виявляться, що цей багатій надумав влаштувати революцію у психо-технологіях, за допомогою яких можна змінити сприйняття світу для усіх людей. Багатій запрошує журналіста приєднатися до нового проекту, і той, розміркувавши, погоджується.

        Ось така непроста завязка цього твору. Те, що відбуватиметься далі, поглине читача майже у новий вимір,  фантастичний і захоплюючий. Це дійсно якісна робота, яка вміло тримає інтригу, не розкриваючи карти до самого кінця, герої живі й проблемні, навіть проблематичні. Сюжет гойдає гг на емоційних гойдалках від любові до ненависті, від депресії до абсолютного просвітництва, заглиблюючи його у новий простір, простір метафізики, почуттів, внутрішніх голосів.

        Любко Дереш дійсно зробив дуже якісну роботу, але в цього твору один, на мій погляд, вагомий мінус. Увесь цей довжелезний роман можна вважати патетичним пантегіриком до Пєлєвіна(відомий російський письменник). Всі пассажі цього твору , всі  обрамлення героїв, вся їх східність та міфологічнсть, вживання накротиків різних ступенів тяжкості, все це відбитки думок гуру постмодернізму.

        Та незважаючи на це, «Спустошення» — визначний роман, наповнений глибокими роздумами, великою кількістю відсилок. Це справжній постмодерністський твір.

        Перед прочитанням цього тексту рекомендую ознайомитись зі «Сніданком на узбіччі» братів Стругацьких, «Грою у бісер» Германа Гессе, та звичайно із творчістю  Віктора Пєлєвіна .

 ,

Поділитися:
Рубрики
роздуми роздуми

Стус

Поет – це митець. Він відображає у Своїх творах ту дійсність, яку бачить навіть коли йдеться про сюрреалізм. Митці різного статусу і ступеня геніальності відображали наш світ  у своїх витворах. Світ відображався у творах Толкіна, Гомера, у живописі Рембранта, Гогена, Врубеля, Ван Гога. Так ,це були зовсім різні виміри людської свідомості, але як би далеко не заходив художник, центром його свідомості завжди буде дійсність, світ людини, повний метафізики, різних сенсів, міфологічності.
                І Байрон, і Рільке бачили цей світ таким, яким змальовували його , це наш світ, той , у якому ми знаходимось, Але разом з тим вони створювали власний світ, світ ілюзій,  відчуттів, бажань, помилок.
                Василь Стус теж бачив наш світ і жив у ньому. Він знав про дві світові війни, про Гетьманщину та Чорну Раду, про Київську Русь, про Галицько-Волинське князівство, про трипільску культуру і культуру давнього Сходу. І, звісно, він відчував той світ , у якому жив, і відчував той час, відчував гостро.  Той час, у який жив Стус був місцем всеосяжної схибленості з найбільшою сектою у всесвіті.
                Горький та Маяковський його створили, Пастернак, Солженіцин та Бродський його зруйнували.
                Врешті-решт то був час сірих роб з номером під лівим плечем. Нерозуміння поведінки країни, невиразність, відсутність відповідальності і хоч якоїсь конкретики, новини, які не були новинами. Все це робило з Радянського союзу монстра, без обличчя і почуттів.
                Стус зростав у цьому світі, він  бачив  найстрашніші сторінки історії цього світу на власні очі. Він дорослішав і розумів, що в голові пробуджуються слова, міцні і гарячі. А з цих слів народжувались вірші, і він починав заглиблюватись у свої почуття, у все пережите і переслухане. И чим глибше він занурювався у вимір почуттів, тим мрачнішими ставали його вірші. Він відчував, що не має права сидіти на місці і працював невпинно, над віршами, над вчителюванням, над видобутком вугілля, над перекладами Гете, над незалежністю людини у залежній державі.
                Насправді Стус боровся за рід людський, а не за національну ідентичність, бо, щоб вибрати хто ти є, у тебе має бути на це право. У радянському союзі такого права не було.
                65го року Стус виступає на прем’єрі фільму Параджанова, він  виголошує антирадянські лозунги, надриває собі горло, надриває своє життя. Але по іншому він не міг, він не міг забути своїх предків і полишити їх тіні, не дозволяло йому внутрішнє почуття справедливості, власне уявлення про світ людини.
                Стус перетворив своє життя в подію і ми усі користуємося цим.
                Гірник здійснюює акт самоспалення біля могили Тараса Григоровича, Стус продовжує писати вірші, згодом вони перетворюються на нескінченні канонади розпачу й жалю. Але цей розпач і блукання у глибинах власної особистості виявляються антирадянськими. Згодом Стус дізнається, що він взагалі антирадянський по своїй суті, що його вже, нібито, не виправити. Він мов бракована деталь у механізмі, яку не вдалося виправити і тепер прийшов час відправити її у металобрухт.
                Історія життя Стуса – це повчання нам. Тим, хто марить, мріє, відчуває. Це історія про силу слова і характеру, про самопожертву, про мистецтво і про те, на що здатні люди, коли вони відчувають, що система перевищує їх особистість.
Поділитися: