Рубрики
#громадачитає рецензії

“Рудоволоса жінка”: поєднання міфів з реальністю

Нова Книга нобелівського лауреата з літератури Орхана Памука розповідає непросту історію дорослішання хлопчика, який втратив батька, який був змушений шукати роботу, щоб прогодувати себе і мати, а також заробити гроші на навчання. Події, що відбуваються у житті головного героя, не проходять даром. Все, що вдалося йому пережити і забути, наздоганяє його, змушуючи заново осмислювати моменти юності.

«Рудоволоса жінка» – це книга про містичний вплив долі на людину, про гріхи, які руйнують життя. Це легка, але повчальна історія про те, як важливо бути обережним і обачним.

Чудова гра автора з міфами стародавньої Греції, з турецькими оповідями занурює читача в колоритну атмосферу турецької глибинки, а сюжет наповнюється архаїкою і філософськими міркуваннями. Памук дуже тонко помічає одночасну схожість сюжетів з давньої Греції з турецькими сюжетами, і несхожість їх філософії. Дві культури, що зіткнулися всередині головного героя в кінцевому рахунку нищать його, точніше, він губить сам себе: ніби не в силах витримувати реальність, він робить  стрибок всередину себе і знаходить в своїх глибинах смерть.

Той фатом, ту незворотність долі, яку так любили стародавні греки, автор задіяв витончено, вишукано. Взаємини батька і сина, проблематика яких проходить лейтмотивом через усі твори, стає першопричиною всього сущого в житті головного героя, його сенсом, його болем, його втратою, його смертю. І в ту мить, коли читач розуміє, як близько насправді, підібрався Памук до сенсів давньої міфології, як майстерно він пов’язав їх з реальністю, настає неодміннн захоплення від майстерності. Тому книгу «Рудоволоса жінка» прочитати дуже навіть варто, хоча б тому, що мова в ній витончена, а сюжет – підступний, в цьому і є його цінність.

Поділитися:
Рубрики
роздуми статті

Українські прозаїки. Їх суть та важливість

Українська література різнобарвна та різножанрова. Майже кожен аспект життя в тому чи іншому вигляді присутній в українському літературному просторі. Але головною рисою у цінності наших книг є мова. Її мелодичність, її багатогранність, її унікальність та універсальність. Пізнавати нашу мову не тільки важливо, але й цікаво. Дізнаватися про можливості української мови можна різними способами. Але за допомогою літератури - найліпше. Майстерність письменника полягає в приборканні мови. Письменник - це завжди матадор, що виживає в сутичці з мовою. Тому то і важливі в художній літературі різноманітність жанрових стилів і стилістик. Тому то і важливі в літературі письменники і письменниці, важлива їх сміливість, важливо їх знамення і почуття покликання. Адже якщо ми будемо всіх їх вважати дилетантами, ремісниками, то в них не загориться зірка просвіти і не осяє нам усім шлях до істини. Українське письменство - загадкова сфера, багато в чому незрозуміла і невизнана. Але ми, як читачі і шанувальники літератури, знавці справжнього її походження, повинні вказувати на таланти, розповідати про них і ділитися досвідом прочитання їх книг зі знайомими, близькими і друзями. Українські письменники несуть в собі найважливішу місію - збереження мови для себе, нас і нащадків. Їхнє мистецтво - це дуже складна мозаїка з різних слів, яка покликана стати відбитком дійсності, тієї дійсності, в якій всі ми з вами, і вони теж варяться, з якої вони народжуються, з якої всі ми хочемо вирватися, яка формує нас і руйнує.

Ми поговоримо про трьох українських письменників, таких різних, але таких згуртованих в своєму неприборканому прагненні осягнути всі тонкощі мови, у праці яких міститься та незрозуміла, але така рідна і знайома нам риса людини - творення.

1. Таня Малярчук

1. Таня малярчук - Народилася 1983-го р. в Івано-Франківську. Авторка кількох збірок короткої прози і роману «Біографія випадкового чуда» (2013 р.), есеїстка, регулярно дописує в україно- та німецькомовні медіа. Закінчила Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, працювала телевізійним журналістом спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем» у Києві. Твори перекладені німецькою та російською мовами, окремі публікації — англійською, польською, чеською та ін. У 2013-му році була відзначена відразу двома літературними нагородами: Vilenica-Kristall (Словенія) та премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

Забуття – Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.

Роман став переможцем літературної премії “Книга року ВВС” у 2016 році.

2. Тарас Прохасько

2. Тарас Прохасько - сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Член Асоціації українських письменників. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1992). Брав участь у студентському русі 1989-1991 років, у «революції на граніті» у Києві у 1990 року. За словами Прохаська, він вирішив стати письменником ще з 12 років. У школі не читав радянських українських авторів. Тільки після армії прочитав вірші Дмитра Стуса та почав писати сам. Оскільки Тарас вчився на абсолютно немистецькому біологічному факультеті, Прохасько певний час вважав, що сучасної української літератури не існує. Перші її твори він прочитав лише у 1990 році, коли познайомився з Юрком Іздриком, який розвісив в Івано-Франківську оголошення про створення літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, а згодом Тарас написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі. Після закінчення навчання змінив безліч професій: трудився в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, викладав у школі рідного міста, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1998 році почав працювати журналістом у львівській газеті "Експрес", згодом писав авторські колонки до "Експресу" та "Поступу". Коли друзі Прохаська створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент". У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні. Одружений, має двох синів.

«Одної і тої самої» – Книга Т. Прохаська – це спроба пояснити передовсім самому собі те, що відбувається поза самим собою. Своєрідна параесеїстика, парапубліцистика. Оскільки тем, які по-справжньому цікавлять автора, обмаль, оскільки речі, які здаються важливими, доводиться в різний спосіб повторювати мало не щодня, тому і назва «Одної і тої самої», себто – «одне і те ж».

3. Степан Процюк

3. Степан Процюк - Народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім’ї політв’язня. Письменник, літературознавець. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України. Степан Процюк — лауреат багатьох національних літературних премій. 7-разовий лауреат премії журналу “Кур’єр Кривбасу” (1998–2003), премії “Благовіст” (2000), міської літературної премії ім. І.Франка (2002), обласної літературної премії ім. В. Стефаника. Автор мав літературні вечори в багатьох містах України: Києві, Харкові, Львові, Одесі, Тернополі, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, а також у Кракові, Берліні, Оломоуці, Парижі, Гельсінкі, Римі, Чикаго, Нью-Йорку та інших містах. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою, польською, чеською). Наприкінці 2008 року в столиці Азербайджану Баку вийшов переклад роману Степана Процюка “Тотем”. Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами. 30 вересня 2012 року на своїй сторінці у “Facebook” Степан Процюк повідомив про те, що став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 року Процюк отримав відзнаку “Золотий письменник України”.

Жертвопринесення – Хочете знати, як може закінчитися боротьба любові і ненависті однієї людини?

Хочете глянути іншими очима на деякі епізоди із життя класиків літератури?

Високе і низьке, людське і нелюдське живуть у романі С. Процюка «Жертвопринесення» у небезпечно близькому сусідстві.

Феміністкам і фанатам «красного письменства» читати не рекомендується.

Поділитися:
Рубрики
#громадачитає рецензії

“Доця” – відверто про війну та навколо неї

Дебютний роман Тамари Горіха Зерні «Доця» отримав в 2019 році премію BBC як книга року. Не всім так відразу везе, але у випадку з цим твором фортуна ні до чого, просто книга справді хороша. Ця книга про війну, про людей, з якими відбувається ця війна і про внутрішні війни в кожному з нас. Ця книга про покалічених війною людей, про зламані долі, про сміливість, про співчуття, про жорстокість. Написаний чуттєвою живою мовою, цей роман зачіпає важливі для українського суспільства проблематики, що робить його прочитання ще більш незатишним, але від того - необхідним.

Цей роман складається з різних елементів: коротких історій, які трапляються з головною героїнею, і вона збирає в собі всі ці історії, немов різнокольорові осколки, блукаючи по випаленим полях, заглядаючи в зруйновані будівлі, спілкуючись з понівеченими людьми. І все це вона збирає для того, щоб в кінці скласти з цих дрібних осколків величезний вітраж, і зрозуміти, що зображено на ньому. І для кожного, хто прочитає цю книгу, вітраж буде виглядати по-різному, але він відбудеться в голові читача, і в цьому величезна заслуга письменниці. Може бути, хтось скаже, що ця книга простувата, що в цій літературі мало самої літератури і матиме рацію, але суть від цього не зміниться. Суть цієї книги не в мові, не в майстерності і навіть не в архітектурі тексту. Суть цієї книги у висловлюванні, в створенні образу цілої країни, країни розгубленої і слабкої, країни, з відібраною кінцівкою, якій ти мимоволі, як читач, починаєш співчувати.

Багато критиків, пильно читаючи цю книгу, знайшли в ній біблійні відсилання, але я схильний думати, що це просто вдалий збігу, власне, я і сам дозволив собі слабкість порівняння з видатними літературними творами. Я порівнюю це твір з «Одіссеєю» Гомера. Так, це маленька одіссея по історії руйнування одного з регіонів країни. І руйнування ці пов’язані не тільки з будівлями, але і з долями людей, деякі з яких змушені жити тепер в їх власному персональному пеклі. І, в зв’язку з цим, мимоволі напрошується ще одне порівняння з «Божественною комедією»  Данте. Тут теж багато вивчення місць і доль, назавжди покалічених, назавжди покійних. Ну і найочевидніше порівняння, яке приходить на думку після прочитання «Доці», це, мабуть, вірші нашого великого Кобзаря «Мені тринадцятий минало». Як дивовижно точно і при цьому лаконічно Шевченко передає атмосферу руйнування світу, так само витончено це робить і Горіха Зерня. Наскільки крихкий наш світ, накільки міцні наші зв’язки з предками, як гірко гинути молодим і як все в житті змінює війна – ці думки крутяться ментальними кільцями навколо цієї книги.

Війна, що проходить на території нашої країни, зачіпає всі сфери життя наших громадян, без цього ніяк. Література як предмет осмислення подій, що відбуваються на Сході нашої країни, безумовно важлива. Ця важливість полягає не тільки у вивченні цих подій, але і в оцінці, в розумінні того, що там теж знаходяться люди, по обидва боки. От саме книга «Доця» про те, що людина повинна залишатися людиною за будь-яких обставин. Це антивоєнний роман, який намагається рефлексувати на сучасні теми: гібридна війна, сіра мораль, але, тим не менше, залишає сильне послання нам, всім тим, хто вважає це все дрібницями, а таких багато, що хоч якою б дрібною не була в нашій уяві війна , вона завжди залишається війною і завжди калічить людей, вбиває людей. Тому прочитання роману горіхом зерна корисно з однієї простої причини – вона допоможе зрозуміти нам більше про нашу війну.

Поділитися:
Рубрики
#громадачитає рецензії

Юра

Новий роман М.Гримич «Юра» є продовженням її попереднього твору під назвою «Клавка», на яке ми вже писали рецензію. Знайти її можна тут:

КЛАВКА

 

Події «Юри» розгортаються в 1968 р., Через 20 років після подій першої частини. Центральною фігурою цього роману стає син головної героїні минулої частини Юра. За 20 років багато що змінилося в житті Клави: народився син, вона вийшла заміж за впливового партійного діяча, отримала посаду головного редактора в одному з київських видавництв.

Син виріс, вступив до технічного ВНЗ, став одним з претендентів на важливу адміністративну посаду в студентському середовищі, зустрічається з дівчиною, донькою колишнього коханого Клави, і взагалі, з боку виглядає зразковою дитиною всього радянського пролетаріату.

На вигляд сім’я Клави виглядає як міцний осередок комуністичного суспільства.

Сюжетна лінія Клави описує життя радянського видавництва часів пізньої «відлиги», коли письменникам і поетам дозволялося виказувати свою думку в ставленні до влади, свободи народу і свободи власної. Незважаючи на потужний ідеологічний тиск, творці намагалися проштовхувати вільнодумство в маси. Ось про цих творців і їх творіння розказано в романі. Ще описується життя самої Клави, її таємниця. По ходу твору їй доведеться зіткнутися з минулим, ще раз пережити події двадцятирічної давності, що викличе сумніви з приводу вибору, зробленого між двома коханими.

Що ж стосується Юри, то спершу в романі він постає як юнак, який свято вірує в світле соціалістичне майбутнє. Саме зі змінами  поглядів і пов’язана його лінія. Новини з Чехії, ставлення його друзів до батька, відрахування товариша за безглуздо викинуту фразу, все це змушує задуматися Юру про правильність власних дій і правильність дій держави, у якій він живе.

Роман Юра є мало не літописом подій 1968р. Опис Києва, предметів побуту, одягу, поглядів, подій, персонажів, все це потужно діє на атмосферу, занурює тебе саме в цей конкретний рік. Чому він такий важливий? Саме 1968. Тому що для багатьох в той самий час, як і для Юри – персонажа книги, прийшло гірке протверезіння після введення танків до Чехії. Десятиліття, яке починалося з Американської виставки в Москві, з рукостискань двох лідерів полярного світу, з відроджуючімся мистецтвом закінчилося військовим придушенням конфлікту. Майбутнє показало, що танками миру не доб’єшся, ніколи. А ось згадувати ті події важливо і, навіть, необхідно.

Поділитися:
Рубрики
#громадачитає рецензії

“Іван і Феба”

Іван і Феба. Книга, яка здобула головну літературну премію України: премія імені Т.Г. Шевченка. Визнаний критиками, але не помічений читачами роман Оксани Луцишиної став однією з літературних загадок минулого року. Що ж в ньому примітного? Чому його все-таки варто прочитати? В чому його неоднозначність? Ми спробуємо відповісти на ці та інші питання і розібратися в проблематиці нової книги Луцишиної «Іван і Феба».

Сюжет книги оповідає про молоду людину на ім’я Іван. Він молодий студент одного з львівських вузів, його навчання припало на пору розвалу СРСР, тому декораціями слугують постійні демонстрації, мітинги і атмосфера загальної розгубленості. Іван бере участь в різних мітингах, міркує про свою роль в побудові нового суспільства. Однодумці звуть його в Київ, щоб влаштувати справжню революцію, Іван погоджується на цю пропозицію. Вже у Києві він зустрічає дівчину на ім’я Роза, вона така ж революціонерка, його однодумець, вони швидко знаходять спільну мову і у них зав’язуються стосунки. Але, коли революція відбулася і створилася нова держава, не було більше причин протестувати, залишатися ж у Києві він не наважився, боячись потрапити в пастку таємних служб неіснуючої держави. Тому Іван вирішив повернутися до батьків у рідний Ужгород. Там він влаштовується на роботу системним адміністратором до дядька і там же зустрічає дівчину Марію, яка вважає себе поетесою, і просить називати її Фебою. З цього моменту починаються непрості часи для Івана. Молоді люди одружуються, поселяються в батьківському домі Івана, Феба швидко вагітніє і розуміє, що не любить батька своєї майбутньої дитини, а потім вона розуміє, що ненавидить свою свекруху. Іван теж розуміє, що дружину свою він не любить, мати зневажає, а суспільство здається йому наскрізь прогнилим. Врешті-решт його нервова напруга досягає свого піку, що виливається в вбивство рідного брата практично на очах у матері, цим і закінчується твір Луцишиної.

У чому ж чарівнісь роману? Критики оцінили занурення в революційну середу. Луцишиної вдалося майстерно передати час змін, той період найважливіших подій в історії становлення сучасної держави. Це робить твір важливим в суспільно-політичному контексті. Також варто відмитити його інтертекстуальність. Письменниця хотіла стовирити сюжет, схожий за структурою на давньогрецькі трагедії. Щось у неї вийшло, щось – ні.

Що стосується художньо-оповідної лінії? Тут починаються проблеми. Оповідання зім’ято, ведеться не в хронологічному порядку, це безсумнівно ризикований крок для всіх письменників. Такий спосіб розподілу сюжету характерний для пригодницьких книг, творів, заповнених подіями і безліччю сюжетних ліній, що переплітаються між собою. У цьому ж романі подій не так вже й багато, і ця перетасування подій не грає на руку, скоріше навіть якось відштовхує, втрачається цілісність роману. Наслідком цього стала важкість сприйняття основних подій.

Головна привабливість цієї книги в її ідеї, яка полягає в понятті свободи, її цінності і відносини інших до твоєї власної волі. У вінегреті подій, які кидають читача з одного місця в інше є якась закономірність, яка проглядається не відразу, але потім починає проявлятися спроба порівняти дві реальності так, щоб це порівняння дійшло до нас. Ми бачимо боротьбу людини за свободу нації і паралельно з цим спостерігаємо як в його власній родині обходяться зі свободою його дружини, і як він, в тому числі, відноситься до її волі, і як він в числі натовпу відноситься до свободи власної. Це дуже цікаві паралелі, які демонструють нам глибину персонажа, його неоднозначність, його сумніви, його прагнення, вдихають в нього життя.

Власне, сильною стороною книги якраз і є персонажі. Головний герой Іван, який став главою неіснуючої сім’ї, тікав від неіснуючої небезпеки, боявся неіснуючої відповідальності і взагалі, фантазер і скиглій яких ще побачити. Його друзі, які живуть в повітряних замках, цілком впевнені у своїй значимості для країни, його мати, яка контролює все, що може контролювати, ну і, звичайно ж Феба.

Феба – персонаж абсолютно бездіяльний, але чудово чуттєвий, метафоричний і чистий. Її мало в книзі, але ми знаємо чому: тому що її душать Їй є що сказати, що розповісти нашому світу, розповісти про себе, але її поховали під традиціями, забобонами, егоїстичністю і авторитаризмом. Найбільше автор якраз шкодує Фебу, її відсутність в тексті – наслідок дій Івана і його сім’ї.

Наприкінці слід сказати, що роман «Іван і Феба» неоднозначний. Він має безумовно сильні сторони, художні особливості, але, також, має значні проблеми з формою і змістом. Проте, це важливе твір для української літератури, прочитати який ми безсумнівно рекомендуємо.

               

Поділитися: