Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

Андрій Любка “Карбід”

Пригодницький роман Андрія Любки «Карбід» оповідає про жителів невеликого містечка, розташованого на кордоні в Угорщиною. Жителі міста нерідко промишляють контрабандою, шукають шляхи обходу кордону. Головний герой –  вчитель історії, батько, що втратив свою дочку, спивається та розкладається від горя. Йому приходить в голову ідея прорити тунель для того, щоб прокласти шлях своїм співгромадянам в Європу, але знайомі запевняють його в дещо іншому способі призначення для такого величезного проекту. Контрабандні матеріали можна було перевозити зручно, тим самим, збагачуючи економіку свого містечка. Ось така зав’язка у нового твору відомого українського письменника А. Любки.

Роман /Андрій Любка. — Чернівці: Книги — XXI ; Meridian Czernowitz, 2015. — 288с.

Цей текст наповнений подіями, персонажами, поворотами, гостросюжетними інтригами, які не дадуть занудьгувати читачеві. Автор майстерно грає з подіями, що відбуваються у вигаданому містечку Ведмідь, створюючи картинку цілого суспільства, яке наповнює цей населений пункт. У романі сплетені такі жанри як пригоди, трилер, драма, комедія, бойовик, і навіть філософська притча. Дійсно, в деякому сенсі цей роман повчальний, адже головні герої замишляють справи небезпечні і незаконні, а в цих справах, як відомо, ризики дуже великі.

Ми бачимо, як персонажі намагаються впоратися зі своїми внутрішніми демонами (в більшості своїй невдало), з втратою близьких людей, з втраченими почуттями до улюблених колись людям, банально намагаються вижити в маленькому містечку, залишеному державою на напризволяще. За всім цим дуже цікаво спостерігати, переживаючи з персонажами складні моменти, починаєш їм співчувати, розуміти їх, і в цьому, напевно, головна цінність роману. Незважаючи на всі мінливості долі, приречені люди в своєму безглуздому захваті мрією, повинні бути разом, повинні один одному довіритися і зрозуміти, що час не лікує, що життя коротке, і деякі зовсім забули через жадібність свою про совість, честь, доброту, але є надія в цьому заблудлому, зашкарублому від вогкості світі, і надія ця в прощенні, в любові , в ніжності.

Поділитися:
Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

“Мондегрін” Володимир Рафєєнко

У нашому добірку з'явилась ще одна книга : "Мондегрін" Володимира Рафєєнко. Прочитати її ви можете, завітавши до нашої бібліотеки. Ми представляємо рецензію на цей твір.

Мондгрін. Пісні про смерть і любов [Текст] / Володимир Рафєєнко. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. – 192с.

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсімубезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема – викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно – аж до абсурду – їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема – про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з роллю пасивного об’єкта «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна для одної на суцільний «мондеґрін». Чи є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто бодай спробувати уважніше вслухатися: а раптом поталанить розшифрувати спотворені звучання.


Мондегрін – це історія про тугу людини, яка знаходиться на роздоріжжі. Хворобливий твір про втрачену ідентичність. Автор ламає текст як би навмисно, щоб щоб читач і сам відчував ці злами в долі головного героя. Образ кобилячої голови, що мариться Габі, являє собою відірваність від того світу, який безслідно зник, передвісник війни, моторошний символ.

Габа має деякі психічні відхилення, автор доносить до нас цю особливість за допомогою витіюватих метафор, раптової інтертекстуальності, і робить це він так, що читати текст стає складно. Ми всі звикли думати, що якщо текст нами не подолані, то це ми недостатньо розвинені для нього. Таке припущення прекрасно працює у випадку з Джойсом або Прустом, з творами раннього відродження або античності. Але це не працює з Рефєєнко, тому що ми бачимо брак майстерності, недолік свідомості його власних ідей. Коли ми говоримо про складні філософські конструкції, відразу ж згадуємо наскільки складні філософські тексти Ніцше, Шопенгауера, Гоббса, Декарта. Але, для мене, яскравим прикладом складної філософії буття в простому тексті є Сіддхартха Германа Гессе. Це воістину великий текст, що змушує замислюватися про життя і смерть, про духовність, про походження всесвіту при цьому написаний простою зрозумілою мовою, з лінійним сюжетом, і зовсім чіткими посиланнями, закладеними усередині. Мондегрін не може похвалитися ні красою, ні змістовністю, не чіткою філософією. Це роздуми на тему про країну, в якій відбувається війна, але війну цю ніхто в себе вбирати не прагне. Варто так само відзначити, що письменник російськомовний, який вирішив спробувати написати твір на українському.

З плюсів можна відзначити створення гарного образу ліричного героя, який ходить по цьому світу, неприкаяний і втрачений, він тепер всюди іноземець, і звуки міста, звуки жителів, жінок, дітей і колег, пісень, тварин, комах доходять до нього через призму відторгнення. Мову він знає, але ця мова все ще чужа, а рідна мова, на якій він говорить – чужиа для міста. Ось і виходять складності комунікації і соціалізації, невірне трактування сенсів, непорозуміння – мондегріни.

Поділитися:
Рубрики
рецензії

Район «Д» Артем Чех

Книга Артема чеха «район« Д »» – це збірка оповідань про жителів одного будинку, в якому виріс сам письменник. Це мозаїка з різноманітних доль, які іноді переплітаються, трагічних, щасливих, інфантильних,таких, що впливають на особистість автора, але, в більшості стоять осторонь. Події книги відбуваються в Черкасах, рідному місті Чеха, на досить малій локації. Район Д є неблагополучним, він стоїть на околиці міста і відвідувати його городяни не горять бажанням. Будинок, в якому проходило дитинство автора, якраз знаходиться в цьому районі. Ми, як читачі, спостерігаємо за виразними мазками творця, задопомогою яких, він створює образи. Ці мазки старанні, владні. Він пише так, ніби йому підвладний сам час. Чех здатний зобразити цілу долю людини вього лиш на кількох абзацах і розставити акценти таким чином, що б ми повірили в реальність цих доль.

Комусь може здатися, що книга Артема Чеха занадто проста для сприйняття і написана вона для маргінальних кіл суспільства, для байдужої ностальгії за минулими часами. Це велика помилка, адже ми не можемо на сьогоднішній день з точністю відрізнити маргінала від інтелігенції. З одного боку, це проблема суспільного устрою, яка не дає нам вийти з перманентної кризи, з іншого боку – перевага, завдяки якій наше суспільство в особливо важкі часи відчуває згуртованість. Дійсно, відсутність середнього класу де факто, залишає на нашому суспільстві печатку невизначеності, в тому числі і в культурно-розважальному просторі. Однак, сам культурний код, який закладений в нації як певний ключ до самоідентифікації, є складним багатокомпонентним ментально-соціальним проявом історичних процесів, в ході яких формується цей самий код, тобто відбувається цілий ланцюг метафізичних реакцій, що залежать від всіляких історичних подій, випадковостей, природних явищ. Те, що формує нас як особистість виростає з того, що нас оточує. Ми набуваємо цей культурний код у вигляді генома, предки століття за століттям становили його змінні і ми, перебуваючи в сучасному світі, продовжуємо цей код формувати. Те, що відбувалося з нашим народом, невіддільне від самих нас, тому що ми живемо в просторі, що належить певній культурі, і щоб відчувати себе в цьому просторі гармонійно, нам потрібно чітко розуміти природу цього простору. Ми ростемо і розвиваємося, вбираючи культуру, те, що в нас закладено, цю культуру приймає практично безумовно, але важливо і те, яку саме сторону певної культури ми вбираємо, і наскільки якісно. Маленьку дитину можна порівняти з губкою, яка вбирає в себе знання, образи, методи, інтереси, естетику, моральність, різноманітні принципи існування, моделі поведінки. І те, що з людини в результаті виходить, залежить від того, чого він набрався в період найбільш інтенсивного вбирання всього. Суспільство ж, в якому людина розвивається, набирається досвіду, стикаючись зі всілякими проявами комунікаційного пристрою, є головною гілкою, яка  пов’язує людину і культуру. Пізнаючи особистість інших, поведінку і погляди різних істот, людина здатна вимальовувати у себе в голові картину світу, в якому він живе. Саме про величезний вплив суспільства на становлення особистості людини оповідає              «район« Д »».

Поділитися:
Рубрики
рецензії

КЛАВКА

Марина Гримич


«К л а в к а»

Новий твір Марини Гримич під назвою «Клавка» став одним з головних бестселерів 2019го року. І не дарма, бо сам роман можна  прочитати за декілька днів, або навіть годин, і за цей час перенестися в післявоєнний  Київ, зазирнути до помешкань тодішніх робітників літератури, підслухати їхні розмови, побувати на засіданнях спілки. Авторка знайомить нас не тільки із зовнішнім світом тодішніх літераторів та поетів, але ще й з внутрішніми інтригами, непростими історіями долі. Найбільшу увагу Гримич приділяє ролі жінки у тодішньому суспільстві. 

Головна героїня роману – секретарка спілки письменників на ім’я Клавдія, яка обожнює свою роботу, обожнює коло людей, у якому вона знаходиться. Її робота неважка: в основному вона передруковує тексти художні і зовсім не художні(тексти промов виступаючих на засіданнях, постанови, укази, рекомендації, накази, попередження, тощо), відповідає на засіданнях за стенографію промов. Тут  авторка замальовує дивний парадокс: одна і та ж людина готує тексти до промов виступаючих і слідкує за якістю надрукованої цієї ж промови, проголошеної  з мінімальними відступами від тексту. Процедура ця нудна, скучища занудна, і всі промови, і підготовки і все це Гримич скрупульозно передає, виписуючи майже кожну деталь, підігріваючи нашу нудьгу. Але життя гг не крутиться тільки над роботою, вона має подругу- поетесу, сусідів – інвалідів, шанувальників -письменників. Люди, з якими нас знайомить Клавдія, усі до одного мов зійшли зі старих  соц. реалітсичних книжок. Левову частку сюжету на себе бере Єлизавета Петрівна  –  поетеса , ветеран війни, одинока жінка, що мешкає у домі РОЛІТу –  гуртожитку для діячів літератури.  Вона виступає провідником у літературні інтриги, що плетуться у помешканні літераторів.  Моменти, пов’язані з ЄП найяскравіші у творі. Здається, що було б влучніше написати історію про неї, про її внутрішній світ, бо Гримич, начебто і розкрила цього персонажа, але не повністю. Образ жінки, що між чоловіками і творчістю вибирає творчість, чимось схожий на Сафо. Її важкі думки, зрілі, обрамленні густим пошуком власного щастя. Ми встигли тільки зазирнути у переживання одинокої жінки, її внутрішній світ, погляди, сподівання, позицію, а нас вже виштовхують на засідання спілки, декламують критичні доповіді про неправильних для суспільства письменників, їх небезпечних для соціалістичних громадян творів. 

Взагалі, роман цікавий тим, що має багато тем для роздумів, зокрема, про природу літературного средовища .  Читаючи опис засідання спілки, ми задумуємося над тим, що це все нагадує якийсь абсурд – здорові освіченні, талановиті, на перший погляд люди, збираються, щоб нацькувати одного чи більше літераторів за неправильну літературу, тобто за неправильні думки, ідеологічно невірні. Що можна отримати від такої фільтрації мистецтва – ніщо, крім  порожніх текстів. Ми задумуємося над тим, як глибоко можуть проникнути у суспільство внутрішні органи правління, як можуть маніпулювати людьми, заляканими, осліплими, забитими.  Але істина залишається такою, що русло мистецького потоку неможна направити так, як хочеш ти, воно йде крізь тебе, і, насправді, у тебе є вибір: піддатися йому, і понестися  із ним і далеку далечінь, або  зостатися на місці, мовчки пропускаючи його крізь себе. І ти можеш пижитись, мижитись вивертаючись, хапати його руками, ногами, безуспішно намагаючись щось вкоїти з цим, і будеш виглядати при цьому бовдуром, бо  справжнє мистецтво ніколи не буде діяти  під вказівкою людини, це інша матерія, нечутна, неіснуюча, але енергія її діє, і ніякою нікчемною ідеологією її не підкорити.

Клавка – дівчина працьовита, вправна, оптимістична, емпатична, але одинока. Чоловіки, що зустрічаються на її життєвому шляху, здаються їй підозрілими, вона марить чоловіками, подумки народжує їм дітей, вступає у роль коханки, вираховує кількість кімнат в  майбутньому помешканні, влаштування биту, вірності, долі домогосподарки, але ніколи не сприймає їх як партнерів. Вона боїться статевої близькості, бо в цьому питанні, на видміну від інших, вона не розбирається. Вона збуджується від їхніх доторків, але не може уявити  секс з ними. І ця перепона не дає розвиватися відносинам, вона втрачає сміливість, так само, як від неї втрачають розум чоловіки. Це проблема, але як її подолати ні у Клавки, ні у Гримич відповіді не має. Ми так і залишаємо нашу  героїню, поміж інтриг натравлених одне на одного людей, що видають себе за письменників, сусідів- інвалідів, одинокої жінки-поетеси, що також, не може дати раду своєму положенню, та неясних безбарвних незакінчених романів, що крають її душу метаннями та незрозумілістю.

Текст роману «Клавка» дуже цікавий, поетичний, наповнений художними відступами, глибокий, атмосферний, захоплюючий та однозначно гідний нашого з вами прочитання.

Щоб краще зрозуміти текст рекомендую прочитати одну із поетичних збірок М.Рильскиго, Малишка, а також роман Ю.Яновського «Жива вода».

Поділитися:
Рубрики
рецензії

“Спустошення” Любко Дереш

У відомому романі нової зірки української літератури Любка Дереша під назвою «Спустошення» зачіпаються незвичайні метафізичні теми, що, звичайно, є свіжим подихом та необхідним джерелом нових ідей для сучасного українця. Цей новий підхід створення літератури виражається в  структурі розповіді та у глибині самих персонажів. Так, це дійсно незвичайний твір. 

Сюжет крутиться навколо відомого українського журналіста, який  бере інтервю у нової зірки українського шоу бізнесу. Вони ведуть інтелектуальну бесіду, у ході якої гг помічає, що молодий музикант знаходиться у важкій депресії, а також відчуває , що ця депресія захлиснула і його самого. На наступний день виявляється,  що музика покінчив життя самогубством. Журналіст вирішує  влаштувати бесіду з близьким другом музики – відомим багатієм. Той погоджується і при зустрічі виявляться, що цей багатій надумав влаштувати революцію у психо-технологіях, за допомогою яких можна змінити сприйняття світу для усіх людей. Багатій запрошує журналіста приєднатися до нового проекту, і той, розміркувавши, погоджується.

        Ось така непроста завязка цього твору. Те, що відбуватиметься далі, поглине читача майже у новий вимір,  фантастичний і захоплюючий. Це дійсно якісна робота, яка вміло тримає інтригу, не розкриваючи карти до самого кінця, герої живі й проблемні, навіть проблематичні. Сюжет гойдає гг на емоційних гойдалках від любові до ненависті, від депресії до абсолютного просвітництва, заглиблюючи його у новий простір, простір метафізики, почуттів, внутрішніх голосів.

        Любко Дереш дійсно зробив дуже якісну роботу, але в цього твору один, на мій погляд, вагомий мінус. Увесь цей довжелезний роман можна вважати патетичним пантегіриком до Пєлєвіна(відомий російський письменник). Всі пассажі цього твору , всі  обрамлення героїв, вся їх східність та міфологічнсть, вживання накротиків різних ступенів тяжкості, все це відбитки думок гуру постмодернізму.

        Та незважаючи на це, «Спустошення» – визначний роман, наповнений глибокими роздумами, великою кількістю відсилок. Це справжній постмодерністський твір.

        Перед прочитанням цього тексту рекомендую ознайомитись зі «Сніданком на узбіччі» братів Стругацьких, «Грою у бісер» Германа Гессе, та звичайно із творчістю  Віктора Пєлєвіна .

 ,

Поділитися: