Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

Амадока

Амадока - це шостий роман сучасної української письменниці Софії Андрухович, який став книжкою року за версією BBC, а також отримав премію "Еспресо. Вибір чітачів 2020". За словами самої авторки, він писався приблизно п’ять з половиною років, і кінцевий його обсяг склав 825 сторінок. Текст вийшов насиченим, глибоким і монументальним. Ми ж спробуємо розібратися, чому роман настільки вразив критиків, і чи настільки він гарний насправді.

За сюжетом головна героїня, яка працює в архіві однієї зі столичних бібліотек, відвідує в лікарні людину, яка отримала каліцтва, які спотворили  обличчя хлопця до невпізнання, на війні, про  яку ми всі знаємо. Додатково до цього, травма голови відібрала у нього пам’ять, тому свідомість його працює інтуїтивно. Без пам’яті все в його житті нагадує сновидіння. Жінка ця впізнає у людині свого чоловіка і забирає його в квартиру, у якій вони раніше жили разом. Відчайдушні спроби повернути пам’ять свого чоловіка приводять її до ідеї докладної розповіді про сім’ю чоловіка, якого вона любить, і хоче врятувати. Тому вона приймається за вивчення історії його батьків і предків. Сама її розповідь і спогади займають, чи не більше місця в книзі, ніж основний сюжет. І саме такою структурою оповідань про різні епохи роман Андрухович сильно схожий на «Диво» П. Загребельного. Тут теж простежується спроба пов’язати минуле з сьогоденням, проаналізувати глибинні теми затемнення нації. Але, якщо Загребельного в історіях цікавить сама історія, то в Амадоці, головним чином, сюжет концентрується на самій пам’яті, запам’ятовуванні, спогадах, впливу цієї пам’яті на людину. Історія цілої сім’ї подається як історія маленької, але прекрасної країни, де є дуже багато хорошого, але це все хороше і прекрасне хтось дуже поганий поламав. Це безумовно алюзія на нашу країну. Та й сама назва книги «Амадока» відсилає нас до географічних описів Геродота, по відомостям з яких, на території сучасної України лежало величезне озеро, яке надалі висохло. Авторка роздумує над темою висихання самих подій в головах наших людей, та до чого це веде. Головне питання твору: Чи можемо ми жити життям штучно придуманим, зі штучною історією, зі штучними спогадами? В кінці роману Андрухович дає відповідь на це питання, і відповідь ця, все ж, зізнаюся, прекрасна.

Персонажі роману написані добре. Їм співпереживаєш, їх любиш, їх ненавидиш, їх відчуваєш. Їх, безумовно, багато, але кожен має деталь, за яку можна зачепитися.

Основним недоліком, на мій рахунок, є жадібність письменниці. Її маніакальне прагнення написати про все і про всіх робить цей твір розрізненим, він втрачає свою цілісність. Неозброєним оком помітно як захоплює її опис, і які образи в різних предметах знаходить вона. Це іноді схоже на потік свідомості, асоціативний ряд, але це віддаляє нас від історії, від основного сюжету. Це, загалом,  добре, коли людина так захоплена своєю творчістю, але в літературі потрібно дотримуватися певної цілісності (ми, звичайно ж, не говоримо про геніїв, яким всі правила по цимбалах, на кшталт Джойса, Гоголя, Достоєвського, Толстого) для того, щоб читач не втрачав нитку розповіді. Але ще більше це потрібно для того, щоб власна ідея автора не розгалузилася до невпізнання. На щастя, з Андрухович цього не сталося, і її всеохопливо-сентиментальна література з часовими синусоїдами може по праву вважатися однією з кращих українських книг 2020 року.

Авторка Софія Андрухович, безсумнівно, задумувала амбітний роман. І амбіції ці пов'язані з бажанням охопити більшу частину країни, її історії, її долі, словом, перенести ідентичність цілої нації на свої сторінки. Це дійсно помічається при читанні «Амадоки». Чи робить великим таке розмаїття сюжетних ліній, героїв, сенсів, філософських роздумів книгу великої? Звичайно ж ні. Для величі потрібен зовсім інший пласт літературного мислення, більш того, для цієї величі потрібно досконале переосмислення самої мови, немислимо детальне виліплювання образів. Але тим не менш, це хороший текст, зі своєю динамікою, з цікавими персонажами, за якими приємно спостерігати, тому що вони живі. Цей роман має вже подобається за спробу намалювати цілу країну. Тому читати Амадоку, без всяких сумнівів, варто.

Поділитися:
Рубрики
рецензії

Погані новини з мертвого моря

Добрі новини з Аральського моря – новий роман відомої української письменниці Ірени Карпи про українських жінок, які волею долі опинилися в серці Європи – Парижі. Твір розділений на чотири частини, кожна з яких розповідає про окрему долю, і кожна з яких завершується по-різному. Переплетінь між цими історіями практично немає, так що можна сміливо заявити, що ми читаємо альманах, розділи якого перемішані між собою так, що ми одночасно вивчаємо чотири сюжети.

Але якщо вам здалася така конструкція дуже складною, поспішаю вас переконати: нічого складного в цьому тексті немає. Історії до неподобства прості, навіть в якомусь сенсі банальні, за винятком однієї. Ми спостерігаємо протягом усіх п’ятисот сторінок гладкий штиль середньокласової метушні. Устрій роману головним чином базується на минулому героїв, на тому, як вони справляються зі своєю думкою про західноєвропейських чоловіків, що б ті сподобалися їм, і як самим цим чоловікам сподобатися. Нічого поетичного, нічого екзистенціального, нічого сентиментального, нічого експресивного ви тут не знайдете. Це суха буденна розповідь про нестерпну легкість буття. І вже краще почитати Кундеру, справді.

Ірені Карпі не допомогла робота з психоаналітиком і наради з письменниками і письменницями. Персонажі вийшли абсолютно німими. Вона показала нам чотирьох мертвонароджених, які ходять-бродять по паризьких вулицях в пошуках разнокаліберного вина, миловидних французиків, жил цього життя, але знаходять лише суцільне розчарування. 

Думка головна і першочергова, яка повстає у тебе в голові після прочитання цього талмуда французького буття, сконцентрована на дурниці свого становища. Адже що ти прочитав щойно? це книга, це художній твір, це довга розповідь про життя чотирьох українських жінок, які з різних обставин і життєвих ситуацій, виявилися в Парижі. Протягом усього тексту я чекав переплетення доль, фатальних зіткнень, загострення пристрастей, зради, любові, фарб! Я чекав фарб, як і чекаю від кожної книги, адже це те, заради чого я взагалі став читати. Людям потрібні фарби, їм потрібні відтінки, їм потрібна фантазія, в якій вони можуть розчинитися, але їм не потрібно дивитися бридкі реаліті-шоу, в яких не відбувається за великим рахунком нічого, крім моторошної, огидної, тупої, грубої, уповільненої реальності. І в кінці кінців я опинився обібраним, мене заштовхали в калейдоскоп французького життя, в якому крутяться тільки жалюгідні кліше і безладна цинічність, помножена на чотири слов’янські душі.

Те, що намагаються втюхати нам телевізійники, намагається втюхати і Карпа. Це твір без початку і кінця, в ньому немає точок біфуркації, дивергенції, взагалі ніяких точок, одні коми. І це не Пруст і не Джойс, які не ділом, а словом смикають за ниточки свідомості, це білий несмачний рис, який ти можеш пожирати тільки тоді, коли нічого більше їсти не можеш, або не маєш права і можливості. Ну ось тоді, коли рис залишиться єдиною їжею на землі, а сіль стануть прирівнювати до наркотику,  роман Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря» можна буде піднести на п’єдестал.

Така література не може бути важливою, її не те що б не потрібно читати, її читати нема чого. Можна, але це нічого тобі не дасть, абсолютно точно.

Якщо ви раптом захочете дізнатися Париж зі сторінок книги, то доведеться зрозуміти одну просту річ. Париж зрозуміти неможливо, його можна тільки побачити, ось і все. Фотографії, Гюго, Ейфелева вежа, Монмартр, Золя, Камю, Уельбек, Єлисейські поля, Дебюссі, Марсове площа, Матісс, Бастилія – це все лише відтінки. Париж неосяжний, і в цій своїй неосяжності він великий. Його не змогли підкорити найвидатніші, його неможливо пояснити словами і музикою, це Париж, це явище, це північне сяйво, створене людиною.

          

Поділитися:
Рубрики
рецензії

“Фелікс Австрія”

Бестселер від сучасної авторки Софії Андрухович вже встигли екранізувати українські кінематографісти. Роман про тяжку долю покоївки в антуражі пізньої Австро-Угорської імперії та в декораціях міста Станіслав, що зараз зветься Івано-Франківськом, вже встигли облюбовати майже всі україномовні, та не дуже, критики. Ця історія, яку описала Андрухович, зовсім легка, але твір бере не сюжетом, а своєю щільністю та чарівною атмосферою того дивовижного, але назавжди втраченого часу європейського панування на українських теренах, який ми усі так хочемо відродити.

Андрухович Софія/ роман: Фелікс Австрія — Львів; Видавництво Старого Лева, 2015. — 288с.

Авторка описує повсякденне безтурботне життя міщан з австрійської провінції. Кожна деталь описує стан тієї епохи: одяг, їжа, розмови, ставлення до тілесності, розваги, вечірки, балачки. Все це народжує образ міста мирного й урівноважено-величного. І здається, що читаєш ти про далекі західні землі майже казкової країни.

        Образи принагідних панів та вельмишановних панянок дають роману легкий аромат аристократизму.

        Головною героїнею роману є проста дівчина, сирота, покоївка у міщан Софа, яка виросла разом за панською дочкою, бо власні батьки загинули у пожежі. Так склалось, що вона стала прислужницею для цієї дівчини, з якою вони разом дорослішали. Їх відносини важкі, але вони відчувають якусь спорідненість між собою, мов «два переплетених між собою дерева». Але по справжньому головним тут є звичайно місто. Воно дихає, воно відчуває, воно є майже живим організмом і читач це відчуває.

        Молода панянка на ім’я Аделя також займає важливе місце у романі, її пошуки себе, відносини з Софою, з чоловіком дуже гарно розкриваються, і за цим цікаво спостерігати.

        До чого ж у назві слово «Фелікс» ?

        Це хлопчик, який втік з цирку й прилаштувався у майстерні чоловіка Аделі. Цей хлопчик дуже гнучкий, талановитий, його забирають до себе Аделя з чоловіком.

        Взагалі роман дуже кінематографічний, і враження від нього таке, мов подивився фільм, чи побачив сон.

        Це виняткова річ, яка не схожа на іншу українську літературу, вона легка, приваблива, чарівна, казкова, але в одно-час драматична та складна. Це майже сімейна драма, яка розгортається на тлі міста могутньої, але занадто слабкої поряд з іншими імперією. Міста, наповненого різними національностями, різними культурами, різними прошарками населення, виникаючими від цього різними проблемами та різними переживаннями. Трагедія однієї людини може дорівнювати трагедії усього міста. Зазвичай щось можна відчистити за допомогою пахучого мила, але інколи відчиститись можна тільки вогнем.

        Подобається метафоричність цього твору, можна проводити багато аналогій, але краще вам пошукати їх власноруч.

Завдяки уважності до деталей, ілюстрації меланхолійної ідилії життя на Галичині початку минулого століття та опису моральних переживань у класичній тогочасній сім’ї, роман Софії Андрухович буде актуальний як для прихильників класичних романів, так і для тих, хто цікавиться історією, адже через призму особистостей можна глибше пізнавати характер історичного відрізку часу.

        Наостанок скажемо, що цей роман один з кращих у творчій діяльності Софії Андрухович, і ми безперечно рекомендуємо його до прочитання. Тому мерщій до нашої бібліотеки! Поринайте у світ пригод та почуттів, драм та комедій, епох та часів разом з бібліо-одіссеєю.

       

Поділитися:
Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

Андрій Любка “Карбід”

Пригодницький роман Андрія Любки «Карбід» оповідає про жителів невеликого містечка, розташованого на кордоні в Угорщиною. Жителі міста нерідко промишляють контрабандою, шукають шляхи обходу кордону. Головний герой –  вчитель історії, батько, що втратив свою дочку, спивається та розкладається від горя. Йому приходить в голову ідея прорити тунель для того, щоб прокласти шлях своїм співгромадянам в Європу, але знайомі запевняють його в дещо іншому способі призначення для такого величезного проекту. Контрабандні матеріали можна було перевозити зручно, тим самим, збагачуючи економіку свого містечка. Ось така зав’язка у нового твору відомого українського письменника А. Любки.

Роман /Андрій Любка. — Чернівці: Книги — XXI ; Meridian Czernowitz, 2015. — 288с.

Цей текст наповнений подіями, персонажами, поворотами, гостросюжетними інтригами, які не дадуть занудьгувати читачеві. Автор майстерно грає з подіями, що відбуваються у вигаданому містечку Ведмідь, створюючи картинку цілого суспільства, яке наповнює цей населений пункт. У романі сплетені такі жанри як пригоди, трилер, драма, комедія, бойовик, і навіть філософська притча. Дійсно, в деякому сенсі цей роман повчальний, адже головні герої замишляють справи небезпечні і незаконні, а в цих справах, як відомо, ризики дуже великі.

Ми бачимо, як персонажі намагаються впоратися зі своїми внутрішніми демонами (в більшості своїй невдало), з втратою близьких людей, з втраченими почуттями до улюблених колись людям, банально намагаються вижити в маленькому містечку, залишеному державою на напризволяще. За всім цим дуже цікаво спостерігати, переживаючи з персонажами складні моменти, починаєш їм співчувати, розуміти їх, і в цьому, напевно, головна цінність роману. Незважаючи на всі мінливості долі, приречені люди в своєму безглуздому захваті мрією, повинні бути разом, повинні один одному довіритися і зрозуміти, що час не лікує, що життя коротке, і деякі зовсім забули через жадібність свою про совість, честь, доброту, але є надія в цьому заблудлому, зашкарублому від вогкості світі, і надія ця в прощенні, в любові , в ніжності.

Поділитися:
Рубрики
Бібліотечні новинки рецензії

“Мондегрін” Володимир Рафєєнко

У нашому добірку з'явилась ще одна книга : "Мондегрін" Володимира Рафєєнко. Прочитати її ви можете, завітавши до нашої бібліотеки. Ми представляємо рецензію на цей твір.

Мондгрін. Пісні про смерть і любов [Текст] / Володимир Рафєєнко. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. – 192с.

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсімубезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема – викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно – аж до абсурду – їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема – про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з роллю пасивного об’єкта «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна для одної на суцільний «мондеґрін». Чи є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто бодай спробувати уважніше вслухатися: а раптом поталанить розшифрувати спотворені звучання.


Мондегрін – це історія про тугу людини, яка знаходиться на роздоріжжі. Хворобливий твір про втрачену ідентичність. Автор ламає текст як би навмисно, щоб щоб читач і сам відчував ці злами в долі головного героя. Образ кобилячої голови, що мариться Габі, являє собою відірваність від того світу, який безслідно зник, передвісник війни, моторошний символ.

Габа має деякі психічні відхилення, автор доносить до нас цю особливість за допомогою витіюватих метафор, раптової інтертекстуальності, і робить це він так, що читати текст стає складно. Ми всі звикли думати, що якщо текст нами не подолані, то це ми недостатньо розвинені для нього. Таке припущення прекрасно працює у випадку з Джойсом або Прустом, з творами раннього відродження або античності. Але це не працює з Рефєєнко, тому що ми бачимо брак майстерності, недолік свідомості його власних ідей. Коли ми говоримо про складні філософські конструкції, відразу ж згадуємо наскільки складні філософські тексти Ніцше, Шопенгауера, Гоббса, Декарта. Але, для мене, яскравим прикладом складної філософії буття в простому тексті є Сіддхартха Германа Гессе. Це воістину великий текст, що змушує замислюватися про життя і смерть, про духовність, про походження всесвіту при цьому написаний простою зрозумілою мовою, з лінійним сюжетом, і зовсім чіткими посиланнями, закладеними усередині. Мондегрін не може похвалитися ні красою, ні змістовністю, не чіткою філософією. Це роздуми на тему про країну, в якій відбувається війна, але війну цю ніхто в себе вбирати не прагне. Варто так само відзначити, що письменник російськомовний, який вирішив спробувати написати твір на українському.

З плюсів можна відзначити створення гарного образу ліричного героя, який ходить по цьому світу, неприкаяний і втрачений, він тепер всюди іноземець, і звуки міста, звуки жителів, жінок, дітей і колег, пісень, тварин, комах доходять до нього через призму відторгнення. Мову він знає, але ця мова все ще чужа, а рідна мова, на якій він говорить – чужиа для міста. Ось і виходять складності комунікації і соціалізації, невірне трактування сенсів, непорозуміння – мондегріни.

Поділитися: