Рубрики
роздуми

Кайдашева сім’я під призмою сучасності. Чи вдалося українському телебаченню приборкати класичний твір?

Нещодавно на українському телебаченні вийшов серіал під назвою «Спіймати Кайдаша» знятий за мотивами повісті класика літератури І. Нечуй-Левицького «Кайдашева сімя». У статті ми спробуємо розібратись про що була сама повість, та чому теми, які піднімав автор майже 200 років назад, залишилсь актуальними й сьогодні.

Про що повість?

Майже кожен з нас знає про що писав Нечуй-Левицький. Нам задавали це у школі, ми розбирали текст, ходили на вистави. Якщо казати грубо, то все видно у назві твору. Так, це, на перший погляд, проста історія про одну сім’ю, в якій безперервно виникають сварки, скандали, де відсутня повага до старшого покоління, до самої особистості. Але за всім цим ми бачимо цілий прошарок суспільства, причини цієї тотальної неповаги та критику цього соціального устрою від автора.

Давайте трішки згадаємо сюжет, він дуже простий: У сім’ї Кайдашенків зростають два здорових, міцних парубки. Приходить час їм одружуватись, Старший син Карпо вибирає собі в дружини норовливу, дочку заможних сусідів Мотрю, яка прийшовши жити до хати Кайдашів, відразу ж починає сваритися зі свекрухою. Молодший Лаврін вибирає тиху, лагідну Мелашку, яка зі сльозами на очах витримує панські замашки старої Кайдашихи. Глава сім’ї Омелько Кайдаш часто припадає до чарки і згодом погибає від  білої гарячки, сини розділяють його майно порівну, оселяються на дві хати й продовжують сваритися між собою, між собою сваряться й невістки, аж поки не засихає груша, яку ще в молодості посадив батько.

.

Незважаючи на простий сюжет, твір цей ввійшов у золотий фонд української літератури. Чому ж так сталося? Звичайно уся справа у деталях.

По-перше: колорит та фольклор. Його тут багато, читаючи повість, мов бачиш себе серед вузеньких сільських стежок, попід тинами, отими українськими хатинами, гомін дітей, ревуть воли, співають ідучи дівчата. Все це тут є , і це надзвичайно атмосферно.

               

По-друге: Тут, незважаючи на явний конфлікт зображена чудова статика людського життя таким , як воно є. Реалізм і навіть якісь відтінки натуралізму роблять цей твір зрозумілим. Автор не намагається видавити з тебе якусь емоцію, він напротязі усього сюжету змальовує експозицію.

І саме це робить його таким привабливим і зручним для екранізації.

Чому ж нам з вами буде цікаво дивитися цей серіал навіть якщо ми прочитали повість?

                Автори серіалу прекрасно розуміли, що знімати якусь костюмовану драму про сварки українських жінок справа не виграшна. У повісті немає якогось епічного змалювання українського народу, а конфлікти мають чітко виражений соціальний характер, та навіть більше —  ці конфлікти не розтанули у часі й навіть зараз у провінційних містах нашої країни зустрічаються дуже часто. Тому вони збагнули, що Кайдаши досить гармонійно могли б жити і в наш час. Ось у чому родзинка серіалу: усі події відбуваються в наш час.

Плюси у серіалу безперечно чудові : тут і атмосфера, і справжня українська мова,  діалектика, гра акторів, відбиток часу. Все це дуже важливі компоненти які роблять серіал цілісним, і він таким є.

                Ще одна безперечно чудова риса, яка присутня у самому творі, і яку майстерно перейняв серіал : іронічність. Так, у творі багато іронії, і це на сам-перед тому, що сам твір розуміє необізнанність та необічливість дій персонажів.

Але головне у серіалі те, що він ставить перед собою ті ж запитання, які ставив Нечуй-Левицький. Головна проблема у тому, що діти не на крок не відходять від своїх батьків і це робить життя обох нестерпним. Ми жаліємо Мелашку, ненавидимо Мотрю, злимося на Кайдашиху, а за чоловіків зовсім мовчимо. Але що служить причиною таких конфліктів, таких проявів характеру? Звичайно, що природнє бажання купки людей встановити ієрархію, навіть у такому тісному колі родичів. Ось саме це і є головною проблемою і серіалу, і твору, та, навіть, провінційного соціуму.

Ми однозначно рекомендуємо до перегляду цей дивовижний серіал, а також маємо надію, що він поширить тренд на екранізацію української класики

Поділитися:
Рубрики
роздуми роздуми

Стус

Поет – це митець. Він відображає у Своїх творах ту дійсність, яку бачить навіть коли йдеться про сюрреалізм. Митці різного статусу і ступеня геніальності відображали наш світ  у своїх витворах. Світ відображався у творах Толкіна, Гомера, у живописі Рембранта, Гогена, Врубеля, Ван Гога. Так ,це були зовсім різні виміри людської свідомості, але як би далеко не заходив художник, центром його свідомості завжди буде дійсність, світ людини, повний метафізики, різних сенсів, міфологічності.
                І Байрон, і Рільке бачили цей світ таким, яким змальовували його , це наш світ, той , у якому ми знаходимось, Але разом з тим вони створювали власний світ, світ ілюзій,  відчуттів, бажань, помилок.
                Василь Стус теж бачив наш світ і жив у ньому. Він знав про дві світові війни, про Гетьманщину та Чорну Раду, про Київську Русь, про Галицько-Волинське князівство, про трипільску культуру і культуру давнього Сходу. І, звісно, він відчував той світ , у якому жив, і відчував той час, відчував гостро.  Той час, у який жив Стус був місцем всеосяжної схибленості з найбільшою сектою у всесвіті.
                Горький та Маяковський його створили, Пастернак, Солженіцин та Бродський його зруйнували.
                Врешті-решт то був час сірих роб з номером під лівим плечем. Нерозуміння поведінки країни, невиразність, відсутність відповідальності і хоч якоїсь конкретики, новини, які не були новинами. Все це робило з Радянського союзу монстра, без обличчя і почуттів.
                Стус зростав у цьому світі, він  бачив  найстрашніші сторінки історії цього світу на власні очі. Він дорослішав і розумів, що в голові пробуджуються слова, міцні і гарячі. А з цих слів народжувались вірші, і він починав заглиблюватись у свої почуття, у все пережите і переслухане. И чим глибше він занурювався у вимір почуттів, тим мрачнішими ставали його вірші. Він відчував, що не має права сидіти на місці і працював невпинно, над віршами, над вчителюванням, над видобутком вугілля, над перекладами Гете, над незалежністю людини у залежній державі.
                Насправді Стус боровся за рід людський, а не за національну ідентичність, бо, щоб вибрати хто ти є, у тебе має бути на це право. У радянському союзі такого права не було.
                65го року Стус виступає на прем’єрі фільму Параджанова, він  виголошує антирадянські лозунги, надриває собі горло, надриває своє життя. Але по іншому він не міг, він не міг забути своїх предків і полишити їх тіні, не дозволяло йому внутрішнє почуття справедливості, власне уявлення про світ людини.
                Стус перетворив своє життя в подію і ми усі користуємося цим.
                Гірник здійснюює акт самоспалення біля могили Тараса Григоровича, Стус продовжує писати вірші, згодом вони перетворюються на нескінченні канонади розпачу й жалю. Але цей розпач і блукання у глибинах власної особистості виявляються антирадянськими. Згодом Стус дізнається, що він взагалі антирадянський по своїй суті, що його вже, нібито, не виправити. Він мов бракована деталь у механізмі, яку не вдалося виправити і тепер прийшов час відправити її у металобрухт.
                Історія життя Стуса – це повчання нам. Тим, хто марить, мріє, відчуває. Це історія про силу слова і характеру, про самопожертву, про мистецтво і про те, на що здатні люди, коли вони відчувають, що система перевищує їх особистість.
Поділитися: