Рубрики
роздуми статті

Українські прозаїки. Їх суть та важливість

Українська література різнобарвна та різножанрова. Майже кожен аспект життя в тому чи іншому вигляді присутній в українському літературному просторі. Але головною рисою у цінності наших книг є мова. Її мелодичність, її багатогранність, її унікальність та універсальність. Пізнавати нашу мову не тільки важливо, але й цікаво. Дізнаватися про можливості української мови можна різними способами. Але за допомогою літератури - найліпше. Майстерність письменника полягає в приборканні мови. Письменник - це завжди матадор, що виживає в сутичці з мовою. Тому то і важливі в художній літературі різноманітність жанрових стилів і стилістик. Тому то і важливі в літературі письменники і письменниці, важлива їх сміливість, важливо їх знамення і почуття покликання. Адже якщо ми будемо всіх їх вважати дилетантами, ремісниками, то в них не загориться зірка просвіти і не осяє нам усім шлях до істини. Українське письменство - загадкова сфера, багато в чому незрозуміла і невизнана. Але ми, як читачі і шанувальники літератури, знавці справжнього її походження, повинні вказувати на таланти, розповідати про них і ділитися досвідом прочитання їх книг зі знайомими, близькими і друзями. Українські письменники несуть в собі найважливішу місію - збереження мови для себе, нас і нащадків. Їхнє мистецтво - це дуже складна мозаїка з різних слів, яка покликана стати відбитком дійсності, тієї дійсності, в якій всі ми з вами, і вони теж варяться, з якої вони народжуються, з якої всі ми хочемо вирватися, яка формує нас і руйнує.

Ми поговоримо про трьох українських письменників, таких різних, але таких згуртованих в своєму неприборканому прагненні осягнути всі тонкощі мови, у праці яких міститься та незрозуміла, але така рідна і знайома нам риса людини - творення.

1. Таня Малярчук

1. Таня малярчук - Народилася 1983-го р. в Івано-Франківську. Авторка кількох збірок короткої прози і роману «Біографія випадкового чуда» (2013 р.), есеїстка, регулярно дописує в україно- та німецькомовні медіа. Закінчила Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, працювала телевізійним журналістом спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем» у Києві. Твори перекладені німецькою та російською мовами, окремі публікації — англійською, польською, чеською та ін. У 2013-му році була відзначена відразу двома літературними нагородами: Vilenica-Kristall (Словенія) та премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

Забуття – Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.

Роман став переможцем літературної премії “Книга року ВВС” у 2016 році.

2. Тарас Прохасько

2. Тарас Прохасько - сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Член Асоціації українських письменників. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1992). Брав участь у студентському русі 1989-1991 років, у «революції на граніті» у Києві у 1990 року. За словами Прохаська, він вирішив стати письменником ще з 12 років. У школі не читав радянських українських авторів. Тільки після армії прочитав вірші Дмитра Стуса та почав писати сам. Оскільки Тарас вчився на абсолютно немистецькому біологічному факультеті, Прохасько певний час вважав, що сучасної української літератури не існує. Перші її твори він прочитав лише у 1990 році, коли познайомився з Юрком Іздриком, який розвісив в Івано-Франківську оголошення про створення літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, а згодом Тарас написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі. Після закінчення навчання змінив безліч професій: трудився в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, викладав у школі рідного міста, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1998 році почав працювати журналістом у львівській газеті "Експрес", згодом писав авторські колонки до "Експресу" та "Поступу". Коли друзі Прохаська створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент". У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні. Одружений, має двох синів.

«Одної і тої самої» – Книга Т. Прохаська – це спроба пояснити передовсім самому собі те, що відбувається поза самим собою. Своєрідна параесеїстика, парапубліцистика. Оскільки тем, які по-справжньому цікавлять автора, обмаль, оскільки речі, які здаються важливими, доводиться в різний спосіб повторювати мало не щодня, тому і назва «Одної і тої самої», себто – «одне і те ж».

3. Степан Процюк

3. Степан Процюк - Народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім’ї політв’язня. Письменник, літературознавець. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України. Степан Процюк — лауреат багатьох національних літературних премій. 7-разовий лауреат премії журналу “Кур’єр Кривбасу” (1998–2003), премії “Благовіст” (2000), міської літературної премії ім. І.Франка (2002), обласної літературної премії ім. В. Стефаника. Автор мав літературні вечори в багатьох містах України: Києві, Харкові, Львові, Одесі, Тернополі, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, а також у Кракові, Берліні, Оломоуці, Парижі, Гельсінкі, Римі, Чикаго, Нью-Йорку та інших містах. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою, польською, чеською). Наприкінці 2008 року в столиці Азербайджану Баку вийшов переклад роману Степана Процюка “Тотем”. Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами. 30 вересня 2012 року на своїй сторінці у “Facebook” Степан Процюк повідомив про те, що став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 року Процюк отримав відзнаку “Золотий письменник України”.

Жертвопринесення – Хочете знати, як може закінчитися боротьба любові і ненависті однієї людини?

Хочете глянути іншими очима на деякі епізоди із життя класиків літератури?

Високе і низьке, людське і нелюдське живуть у романі С. Процюка «Жертвопринесення» у небезпечно близькому сусідстві.

Феміністкам і фанатам «красного письменства» читати не рекомендується.

Поділитися:
Рубрики
роздуми

Калейдоскоп зимових загадок

Шановні діти та батьки, якщо не знаєте, чим зайнятися довгими зимовими вечорами, пропонуємо потренувати увагу, розгадуючи хитромудрі новорічні загадки. Так ви разом й розважитеся досхочу, і до новорічного свята підготуєтеся. Якщо допитливість та спритність — ваші вірні друзі, вперед — підкорювати таємничі вершини зимових головоломок.

Висока до самої стелі –

Зелена, струнка, чепурна.

Один раз на рік до оселі

Приходить кожен рік вона.

Що за гостя в нас така:

І зелена, і струнка,

Зірка сяє угорі,

На гіллячках – ліхтарі,

І ростуть на ній не шишки,

А цукерки і горішки.    (Ялинка)

 

Всі танцюють і співають,

не змовкає сміх.

Їз зимою та із снігом

прийшло свято …    (Новий рік)

Через гори і долини

Поспішав він до ялинки.

І зробив чималий крок –

Хто це діти? …    (Дід Мороз)

 

Крешуть лід, ріжуть лід,

Залишають дивний слід.

Та й швидкі ж вони які,

Ці блискучі …   (Ковзани)

Беруть з гори вони розгін,

Коли немає хуртовин.

А вгору їх на мотузку

Тягти потрібно по сніжку.  (Санчата)

 

Відгадай! Який місяць?

Під подушкою пакунки –

Миколайчика дарунки.

Трішки ще й почне свій лік,

Не старий, а Новий рік!  (Грудень)

 

Який місяць?

Входить в двері Новий рік,

Починає новий лік…

Різдвяна в небі зірочка,

А під вікном щедрівочка.   (Січень)

 

Який місяць?

Другий він в календарі,

Холодно у цій порі.

Снігопади, завірюха,

Всі ховають в шапки вуха.  (Лютий)

 

На долоню зірка впала,

Я дмухнув – вона розтала.

То не зірка вже, краплинка,

А була вона …   (Сніжинка)

 

Мине Андрія, Миколай

малечу обдарує,

настане січень-снігограй —

і люд заколядує!

Чужі зрідняться, як братове,

Бо втішить всіх Різдво…   (Христове)

 

У Вифлеємі, в бідній стаєнці,

Всі поклонялись Божій Дитинці.

Як же назвала Дитяточко Мати?

Як Пресвяту Богородицю звати?   (Ісус, Марія)

 

Дідух на покуті, кутя гордиться,

бо серед страв — вона

найголовніша…

Усі чекають, щоб зійшла зірниця,

вечірня зіронька, найперша,

найясніша.

І квокче, й мукає, і тішиться

малеча,

в соломі ласощів шукає у…  (Святвечір)

 

Терли, терли мак в макітрі,

лущили горішки,

додавали мед, родзинки,

ще й цукатів трішки —

все це — в зварену пшеницю,

а чи в рис, чи в ячміницю…

Основна ця посмакіть

серед страв різдвяних.

Ну ж бо, страву цю назвіть

і смакуйте з нами!   (Кутя)

 

Кутя, узвар і пампушки,

грибочки, голубці,

і риба, й борщик запашний…

Хто їв їх — молодці!

От ще б хтось взяв і підказав,

це ж скільки святвечірніх

страв?   (Дванадцять страв)

 

А на Різдво в містах і селах

ватага ряджених весела

заходить зі звіздою в хату,

щоб нам виставу показати.

І не потрібний інтернет,

щоб підказати — це ж…   (Вертеп)

 

Молодці!

Поділитися:
Рубрики
роздуми статті

Іловайський котел. Спогади. Література. Повага

Сьогодні, 29 серпня, українці вшановують загиблих за Україну воїнів.

Із дня виходу українських військ з Іловайська пройшло більше 5 років. Те, що називали «зеленим коридором», всупереч домовленостям із російським Генштабом, перетворилося на дорогу смерті, на якій розстріляли українських військових і добровольців. Сотні загинули. Десятки зникли безвісти.

Що відбувалось?

У серпні 2014 року під час визвольної операції українські сили мали взяти під контроль місто Іловайськ – стратегічний об’єкт, який би дозволив відрізати бойовикам шлях до вже окупованого Донецька.

18 серпня, у ході запеклих боїв, українські силовики, що значною частиною складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ. Вони змогли взяти під свій контроль частину міста, однак після заходу значних сил регулярних російських військ 23—24 серпня у тил українського угрупування з території РФ, а також через дезертирство окремих українських підрозділів, іловайське угрупування опинилося в оточенні. У ніч з 28 на 29 серпня Путін звернувся до «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні.29 серпня о 6:00 ранку російський офіцер прибув до Многопілля і повідомив українській стороні, що вихід має відбуватися без зброї. Керівництво українськими збройними силами мовчки нехтувало цими вимогами. О 8:15 українські військові організованими колонами почали рух із міста за попередньо домовленими з російською стороною маршрутами. Спершу українські колони безперешкодно рухалися повз російські укріплені позиції, проте через деякий час російські війська відкрили вогонь, розстрілявши колони на марші.

Бої під Іловайськом стали одним з переломних моментів війни на сході України: Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі та перейшли від атаки до оборони.Важкі втрати спонукали українське керівництво до укладення Мінського перемир’я в рамках контактної групи Україна — Росія — ОБСЄ із залученням представників російських бойовиків.

            Станом на кінець серпня 2017 року практично завершено процес встановлення, ідентифікації і перепоховання загиблих. Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, у тих боях 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 уважають зниклими безвісти.

Ось як згадують ті події військові, які опинилися в епіцентрі трагедії:

«Коли колона була розбита, ніхто не міг орієнтуватися де, в якому місці ми знаходимося і в яку сторону треба відходити», – каже заступник командира батальйону «Миротворець» (2014) Андрій Бахтов.

«Їде БМП, ховаєшся за нею, а в БМП потрапляє ПТУРС (протитанковий управляємий реактивний снаряд – ред.). Вибух великий. Спочатку летять хлопці, які були на цій машині. Вони падають, хтось біля тебе падає. Хтось у повітрі. Потім вибух боєкомплекта», – розповідає медик батальйону «Миротворець» (2014) Всеволод Стеблюк.

«Тільки виїхали з села, почався обстріл. Танки прийняли бій. Тобто танки розвернулися, пішли в поле, ми ще деякий час проїхали. Я пам’ятаю, що ми об’їжджали вантажівку з хлопцями. Ми за ними заховалися, потім рвонули вперед. Вискочили і поїхали. Це буквально за лічені хвилини», – каже Іван  Любиш-Кірдей – Оператор.

«Іловайский котел» назавжди відіб’ється в історії нашої країни як тяжка трагедія та символ жорстокості збоку країни-агресора. Символом цих подій став соняшник. Волонтери та держава підтримує сім’ї загиблих, учні шкіл та працівники культурних закладів проводять заходи на честь героїв.

            Не залишилась осторонь  і література, в тому числі художня. Спробу осмислити і проаналізувати ті події втілили два автори, про книги яких ми зараз розповімо.

Нагадаємо, що ці книжки ви можете прочитати, завітавши до нашої бібліотеки. Ці книжки допоможуть вам зрозуміти, що відбувалося тоді в Іловайську, і не тільки зрозуміти, але й прожити їх разом з героями.

Іловайський щоденник

Автор: Роман Зіненко

 

Роман Зіненко / Іловайський щоденник; вид-во: Фоліо; 2017, - 288с.

Анотація:

Роман Зіненко народився 1 квітня 1974 року, і все його життя пов’язане з містом Дніпро. Він ніколи не вважав себе патріотом, але коли в 2014 році виникла загроза війни й втрати суверенітету України, колишній морський піхотинець записався серед перших у батальйон «Дніпро-1», щоб захищати своє місто і свою країну. Він був серед тих, хто опинився в пеклі Іловайська в серпні 2014-го, і не тільки вижив, а й допоміг вибратися з «котла» своїм товаришам, зокрема й тяжкопораненим. «Я вже здолав певний шлях, — пише Зіненко, —  і на цьому шляху набув досвіду, якого немає у тих, хто лише нещодавно зважився стати на захист своєї Батьківщини. Моя місія — не вбивати, а поділитися набутим досвідом, який допоможе сміливим людям вижити в цій війні та повернутися до своїх родин».

 

«Іловайський щоденник» Романа Зіненка  —  чесна і відверта книжка, написана безпосереднім учасником подій, бійцем добровольчого батальйону «Дніпро-1», який пройшов «Іловайський котел» від початку до кінця. Розповідь про маловідомі події в оточеному Іловайську та вихід бійців «кривавим коридором» дозволяє читачеві пережити разом з українськими солдатами одну з найтрагічніших сторінок в історії сучасної України, відчути все те, чого зазнали бійці добровольчих батальйонів, а численні фотографії дають можливість краще уявити описані події.

Іловайськ

Автор: Євген Положій

Анотація:

Євген Положій (м. Суми) — відомий журналіст і письменник. У видавництві «Фоліо» вийшли його романи «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок», «Риб’ячі діти».

   «Іловайськ» — книга про мужність, неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів тероборони, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.

   Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.

Поділитися:
Рубрики
роздуми

Україна. Шлях до незалежності

24 cерпня Україна святкує День Незалежності. Усі ми знаємо, що це не випадкова дата. Саме 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення Незалежності України.

            Нашій країні виповнилося всього 29 років. Але шлях до цієї державності був довгим і тернистим. Українці як нація, як народ і спільність, формувалися тисячоліттями. Початок формування держави починається з Київської Русі. Після її розпаду, створилося нове Галицько-Волинське князівство.

Прапор Галицько-Волинського Князівства

Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки й культури увійшла до числа найпередовіших країн Європи. Але феодальна роздробленість мала негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку ХIIІ ст. посилився процес дроблення Русі.

 

            Вторгнення орд Батия поставило під питання не тільки єдність південно-руських земель, а й саме їх існування. Подальше золотоординське іноземне іго  на українських землях негативно впливало на політичне становище цього краю. Тяжкий стан південно-руських земель, які були позбавлені політичної єдності, використали у своїх інтересах сусідні держави. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати упертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польші стали Галичина і Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське-князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверщина були включені до складу Великого князівства Литовського.

С. В. Іванов, «Баскаки», 1902 р.

На початку XVI ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворилася Запорізька Січ — один з етапів у розвитку української державності. Вона займала порівняно невелику територію, але поширювала свій політичний вплив на значні, простори українських земель. В Запорізькій Січі функціонувала суспільна система з виборністю старшин, діяла козацька рада, на якій розглядалися найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя Січі.

            Досвід Запорізької Січі був використаний у ході визвольної війни 1648—1654 рр. при створенні Української держави. За формою правління ця Українська національна держава була республікою з найвищим органом влади -Загальновійськовою радою. Другою за значенням владною структурою була Рада генеральної старшини. Функції виконавчого органу виконував Генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. 

У період визвольної війни ним був Богдан Хмельницький, з ім’ям якого пов’язані саме буття України, її вихід на арену світової історії, першопочатки становлення сучасної політичної української нації.

            Оцінюючи міжнародну ситуацію, Богдан Хмельницький дійшов висновку про необхідність укласти союз з Російською державою, яка на той час за формою правління була станово-представмицькою монархією. У 1654 р. такий союз між Україною і Росією відбувся. У спільно розроблених українсько-російських «Березневих статтях» 1654 р. визначалися основи правового статусу України у складі Росії Україна одержала широкі права в галузі самостійного державно-правового будівництва.

Богдан Хмельницький

Але незабаром після смерті Богдана Хмельницького розпочався процес постійного урізання автономних прав України. Найбільш активно цей процес відбувався у другій половині XVIҐІ ст. Так, з 1659 р. Українська держава втратила право на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля. Слідом за цим було зроблено новий крок у ліквідації автономії України — остаточно скасовано гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада і сенатським указом від 17 листопада 1764 р. останній гетьман України К. Розумовський був увільнений від гетьманства.

            Це фактично стало початком певної ліквідації Української держави. Вже у 1775 р. Катерина II ліквідувала Запорізьку Січ і тим самим позбавила українців власних збройних сил. На початку 80-х років XVIII ст. в Україні вводиться інститут намісництва, її територія була поділена на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи. Отже, Україна втратила не тільки державність, а й автономію.

«Зруйнування Січі» С.Чайка 2001 р.

Вперше в ХХ столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Ця держава проіснувала 3 роки. Це були роки безперервної війни – з більшовиками та «білими». Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: герб, територію, військо, грошову систему, проводила дипломатичні відносини з іншими державами.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський
Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко
Голова Ради Народних Міністрів Всеволод Голубович

У 1939 році українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти військ союзника німецьких нацистів – авторитарної Угорщини, і 15 березня проголосили незалежність Карпатської України. Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинули близько 5 тисяч  українців.

            30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. У відповідь на цю політичну подію нацисти розпочали масові арешти українських патріотів. Протягом наступних понад 10-ти років десятки тисяч воїнів Української повстанської армії виборювали незалежність у визвольній боротьбі, спочатку у протистоянні з нацистським, а згодом комуністичним тоталітарним режимом.

Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік.

Мрія мати власну державу знову визрівала роками у творчості діячів культури-шістдесятників, у політичних акціях протесту правозахисників та дисидентів, у прагненні мільйонів українців. Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» Радянський Союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік СРСР. Українці об’єдналися у масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР.

            24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши у ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили своє прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії.

            Першими із понад 130 країн світу Українську державу визнали Польща, Канада, Латвія і Литва.

Поділитися:
Рубрики
роздуми

Кайдашева сім’я під призмою сучасності. Чи вдалося українському телебаченню приборкати класичний твір?

Нещодавно на українському телебаченні вийшов серіал під назвою «Спіймати Кайдаша» знятий за мотивами повісті класика літератури І. Нечуй-Левицького «Кайдашева сімя». У статті ми спробуємо розібратись про що була сама повість, та чому теми, які піднімав автор майже 200 років назад, залишилсь актуальними й сьогодні.

Про що повість?

Майже кожен з нас знає про що писав Нечуй-Левицький. Нам задавали це у школі, ми розбирали текст, ходили на вистави. Якщо казати грубо, то все видно у назві твору. Так, це, на перший погляд, проста історія про одну сім’ю, в якій безперервно виникають сварки, скандали, де відсутня повага до старшого покоління, до самої особистості. Але за всім цим ми бачимо цілий прошарок суспільства, причини цієї тотальної неповаги та критику цього соціального устрою від автора.

Давайте трішки згадаємо сюжет, він дуже простий: У сім’ї Кайдашенків зростають два здорових, міцних парубки. Приходить час їм одружуватись, Старший син Карпо вибирає собі в дружини норовливу, дочку заможних сусідів Мотрю, яка прийшовши жити до хати Кайдашів, відразу ж починає сваритися зі свекрухою. Молодший Лаврін вибирає тиху, лагідну Мелашку, яка зі сльозами на очах витримує панські замашки старої Кайдашихи. Глава сім’ї Омелько Кайдаш часто припадає до чарки і згодом погибає від  білої гарячки, сини розділяють його майно порівну, оселяються на дві хати й продовжують сваритися між собою, між собою сваряться й невістки, аж поки не засихає груша, яку ще в молодості посадив батько.

.

Незважаючи на простий сюжет, твір цей ввійшов у золотий фонд української літератури. Чому ж так сталося? Звичайно уся справа у деталях.

По-перше: колорит та фольклор. Його тут багато, читаючи повість, мов бачиш себе серед вузеньких сільських стежок, попід тинами, отими українськими хатинами, гомін дітей, ревуть воли, співають ідучи дівчата. Все це тут є , і це надзвичайно атмосферно.

               

По-друге: Тут, незважаючи на явний конфлікт зображена чудова статика людського життя таким , як воно є. Реалізм і навіть якісь відтінки натуралізму роблять цей твір зрозумілим. Автор не намагається видавити з тебе якусь емоцію, він напротязі усього сюжету змальовує експозицію.

І саме це робить його таким привабливим і зручним для екранізації.

Чому ж нам з вами буде цікаво дивитися цей серіал навіть якщо ми прочитали повість?

                Автори серіалу прекрасно розуміли, що знімати якусь костюмовану драму про сварки українських жінок справа не виграшна. У повісті немає якогось епічного змалювання українського народу, а конфлікти мають чітко виражений соціальний характер, та навіть більше –  ці конфлікти не розтанули у часі й навіть зараз у провінційних містах нашої країни зустрічаються дуже часто. Тому вони збагнули, що Кайдаши досить гармонійно могли б жити і в наш час. Ось у чому родзинка серіалу: усі події відбуваються в наш час.

Плюси у серіалу безперечно чудові : тут і атмосфера, і справжня українська мова,  діалектика, гра акторів, відбиток часу. Все це дуже важливі компоненти які роблять серіал цілісним, і він таким є.

                Ще одна безперечно чудова риса, яка присутня у самому творі, і яку майстерно перейняв серіал : іронічність. Так, у творі багато іронії, і це на сам-перед тому, що сам твір розуміє необізнанність та необічливість дій персонажів.

Але головне у серіалі те, що він ставить перед собою ті ж запитання, які ставив Нечуй-Левицький. Головна проблема у тому, що діти не на крок не відходять від своїх батьків і це робить життя обох нестерпним. Ми жаліємо Мелашку, ненавидимо Мотрю, злимося на Кайдашиху, а за чоловіків зовсім мовчимо. Але що служить причиною таких конфліктів, таких проявів характеру? Звичайно, що природнє бажання купки людей встановити ієрархію, навіть у такому тісному колі родичів. Ось саме це і є головною проблемою і серіалу, і твору, та, навіть, провінційного соціуму.

Ми однозначно рекомендуємо до перегляду цей дивовижний серіал, а також маємо надію, що він поширить тренд на екранізацію української класики

Поділитися: