Ха́йку виник у Японії, в 16 ст., що було зумовлено розвитком міської культури. Існувало кілька шкіл хайку: «Кофу» — «давня школа», пов’язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хокку у новий жанр хайку: відтоді суб’єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи.
В рядку у 17-складному вірші всього три-чотири значущих слова. По-японськи хайку записується в один рядок зверху вниз. На європейських мовах хайку записується в три рядки. Рими японська поезія не знає, до IХ століття склалася фонетика японської мови, що включає всього 5 голосних (а, і, у, е, о) і 10 приголосних (крім озвончения). При такій фонетичної бідності ніяка цікава рима неможлива. Формально вірш тримається на рахунку складів.
До ХVII століття на твір хайку дивилися як на гру. Серйозним жанром хайку став з появою на літературній сцені поета Мацуо Басьо. У 1681 році він написав знаменитий вірш про ворону і повністю змінила світ хайку:
Хайку – найменше опис. Потрібно не описувати, говорили класики, а називати речі (буквально «давати імена речам» – на -о нору) відносно простими словами і так, немов називаєш їх вперше.
Хайку – НЕ мініатюри, як їх довго називали в Європі. Найбільший поет хайку кінця ХIХ – початку ХХ століття, який помер від туберкульозу, Масаока Сікі писав, що хайку вміщує в себе весь світ: бурхливий океан, землетруси, тайфуни, небо і зірки – всю землю з найвищими вершинами і найглибшими морськими западинами. Простір хайку безмірний, нескінченний. Крім того, у хайку є тяжіння до об’єднання в цикли, в поетичні щоденники – і часто довжиною в життя, так що стислість хайку може перетворюватися на свою протилежність: в довжелезні твори – збірки віршів.
А ось протягом часу, минуле і майбутнє хайку не зображує, хайку – це короткий момент сьогодення – і тільки. Ось приклад хайку Ісси – напевно, найулюбленішого поета в Японії:
Як вишня розцвіла!
Вона з коня зігнала
І князя-зверхника.
Скороминущість – іманентна властивість життя в розумінні японців, без неї життя не має ціни і сенсу. Скороминущість тим прекрасна і сумна, що природа її непостійна, мінлива.
Не слід вважати хайку пейзажної лірикою. Самі японці ніколи не писали про хайку в такому дусі, хоча і визнають, що головна тема хайку – це «поет і його пейзаж».
Важливе місце в поезії хайку займає зв’язок з чотирма порами року – восени, взимку, навесні і влітку. Мудреці говорили: «Хто бачив пори року, той бачив все». Тобто бачив народження, дорослішання, любов, нове народження і смерть. Тому в класичних хайку необхідний елемент – це «сезонне слово» (кіго), яке пов’язує вірш з порою року. Іноді ці слова з працею розпізнаються іноземцями, але японцям вони усі відомі. Зараз в японських мережах відшукуються докладні бази даних кіго, дехто нараховує тисячі слів.
У наведеному вище хайку про ворону сезонне слово дуже просте – «осінь». Колорит цього вірша – дуже темний, підкреслений атмосферою осіннього вечора, буквально «сутінків осені», тобто чорне на тлі наступаючих сутінків.
Подивіться, як витончено Басьо вводить обов’язкову прикмету сезону в вірш про розлуку:
За колосок ячменю
Я схопився, шукаючи опори …
Яка важка розлуки мить!
«Колосок ячменю» прямо вказує на кінець літа.
Або в трагічному вірші поетеси Тіё-ні на смерть маленького сина:
О, мій ловець бабок!
Куди в невідомій країні
Ти нині забіг?
«Бабка» – сезонне слово для літа.
Ще один «літній» вірш Басьо:
Літні трави!
Ось вони, воїнів полеглих
Мрії про славу …
Басьо називають поетом мандрів: він багато блукав по Японії в пошуках справжніх хайку, причому, вирушаючи в дорогу, не дбав про їжу, нічліг, бродяг, мінливості шляху в глухих горах. В дорозі його супроводжував страх смерті. Знаком цього страху став образ «кісток, що біліють в степу» – так називалася перша книга його поетичного щоденника, написаного в жанрі хайбун ( «проза в стилі хайку»).
Після Басьо тема «смерть в дорозі» стала канонічною. Ось його останній вірш «Передсмертна пісня»:
В дорозі я занедужав,
І все біжить, кружляє мій сон
По спаленим полям.
Наслідуючи Басьо, поети хайку перед смертю завжди складали «останні строфи».
«Справжні» (макото-но) вірші Басьо, Бусона, Ісси близькі нашим сучасникам. Історична дистанція як би знята в них завдяки незмінності мови хайку, його формульної природи, що зберігалася протягом всієї історії жанру з ХV століття до нинішнього дня.
Головне в світогляді хайкаіста – гостра особиста зацікавленість в формі речей, їх сутності, зв’язках. Згадаймо слова Басьо: «Вчися у сосни, що таке сосна, учись у бамбука, що таке бамбук». Японськими поетами культивувалося медитативне споглядання природи, вдивляння в предмети, що оточують людину в світі, в нескінченний круговорот речей в природі, в її тілесні, чуттєві риси. Мета поета – спостерігати природу й інтуїтивно вбачати її зв’язок зі світом людини; хайкаісти відкидали безобразність, безпредметність, утилітарність, абстрагування.
Басьо створив не тільки вірші хайку і прозу хайбун, а й образ поета-мандрівника – благородного чоловіка, зовні аскетичного, в злиденному платті, далекого від усього мирського, який, попри все, усвідомлює сумну причетність до всього, що відбувається в світі, що проповідує свідоме «опрощення». Поетові хайку властива одержимість мандрами, дзен-буддійське вміння велике втілювати в малому, усвідомлення тлінності світу, крихкості і мінливості життя, самотності людини у всесвіті, терпкої гіркоти буття, відчуття нерозривності природи і людини, надчутливість до всіх явищ природи і зміну пір року.
Ідеал такої людини – бідність, простота, щирість, стан духовної зосередженості, необхідне для розуміння речей, легкість, прозорість вірша, вміння зображати вічне в поточному.
В кінці цих заміток наведемо два вірші Ісси – поета, який з ніжністю ставився до всього малого, крихкого, беззахисного:
Тихо, тихо повзи,
Равлик, по схилу Фудзі,
Вгору, до самих висот!
Сховавшись під мостом,
Спить зимової снігової ночі
Бездомне дитя.
Оригінальна стаття Олени Дьяконової за посиланням:
