Рубрики
роздуми статті

Українські прозаїки. Їх суть та важливість

Українська література різнобарвна та різножанрова. Майже кожен аспект життя в тому чи іншому вигляді присутній в українському літературному просторі. Але головною рисою у цінності наших книг є мова. Її мелодичність, її багатогранність, її унікальність та універсальність. Пізнавати нашу мову не тільки важливо, але й цікаво. Дізнаватися про можливості української мови можна різними способами. Але за допомогою літератури - найліпше. Майстерність письменника полягає в приборканні мови. Письменник - це завжди матадор, що виживає в сутичці з мовою. Тому то і важливі в художній літературі різноманітність жанрових стилів і стилістик. Тому то і важливі в літературі письменники і письменниці, важлива їх сміливість, важливо їх знамення і почуття покликання. Адже якщо ми будемо всіх їх вважати дилетантами, ремісниками, то в них не загориться зірка просвіти і не осяє нам усім шлях до істини. Українське письменство - загадкова сфера, багато в чому незрозуміла і невизнана. Але ми, як читачі і шанувальники літератури, знавці справжнього її походження, повинні вказувати на таланти, розповідати про них і ділитися досвідом прочитання їх книг зі знайомими, близькими і друзями. Українські письменники несуть в собі найважливішу місію - збереження мови для себе, нас і нащадків. Їхнє мистецтво - це дуже складна мозаїка з різних слів, яка покликана стати відбитком дійсності, тієї дійсності, в якій всі ми з вами, і вони теж варяться, з якої вони народжуються, з якої всі ми хочемо вирватися, яка формує нас і руйнує.

Ми поговоримо про трьох українських письменників, таких різних, але таких згуртованих в своєму неприборканому прагненні осягнути всі тонкощі мови, у праці яких міститься та незрозуміла, але така рідна і знайома нам риса людини - творення.

1. Таня Малярчук

1. Таня малярчук - Народилася 1983-го р. в Івано-Франківську. Авторка кількох збірок короткої прози і роману «Біографія випадкового чуда» (2013 р.), есеїстка, регулярно дописує в україно- та німецькомовні медіа. Закінчила Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, працювала телевізійним журналістом спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем» у Києві. Твори перекладені німецькою та російською мовами, окремі публікації — англійською, польською, чеською та ін. У 2013-му році була відзначена відразу двома літературними нагородами: Vilenica-Kristall (Словенія) та премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

Забуття – Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.

Роман став переможцем літературної премії “Книга року ВВС” у 2016 році.

2. Тарас Прохасько

2. Тарас Прохасько - сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Член Асоціації українських письменників. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1992). Брав участь у студентському русі 1989-1991 років, у «революції на граніті» у Києві у 1990 року. За словами Прохаська, він вирішив стати письменником ще з 12 років. У школі не читав радянських українських авторів. Тільки після армії прочитав вірші Дмитра Стуса та почав писати сам. Оскільки Тарас вчився на абсолютно немистецькому біологічному факультеті, Прохасько певний час вважав, що сучасної української літератури не існує. Перші її твори він прочитав лише у 1990 році, коли познайомився з Юрком Іздриком, який розвісив в Івано-Франківську оголошення про створення літературно-мистецького часопису «Четвер». Перші твори Прохаська Іздрик не прийняв, а згодом Тарас написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке було опубліковане у часописі. Після закінчення навчання змінив безліч професій: трудився в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, викладав у школі рідного міста, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1998 році почав працювати журналістом у львівській газеті "Експрес", згодом писав авторські колонки до "Експресу" та "Поступу". Коли друзі Прохаська створили «газету його мрій», почав писати статті та вести авторську колонку в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент". У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza — Homines Urbani». У квітні 2010 року Прохасько вперше відвідав США, де в нього відбулися творчі вечори у Нью-Йорці та Вашингтоні. Одружений, має двох синів.

«Одної і тої самої» – Книга Т. Прохаська – це спроба пояснити передовсім самому собі те, що відбувається поза самим собою. Своєрідна параесеїстика, парапубліцистика. Оскільки тем, які по-справжньому цікавлять автора, обмаль, оскільки речі, які здаються важливими, доводиться в різний спосіб повторювати мало не щодня, тому і назва «Одної і тої самої», себто – «одне і те ж».

3. Степан Процюк

3. Степан Процюк - Народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім’ї політв’язня. Письменник, літературознавець. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України. Степан Процюк — лауреат багатьох національних літературних премій. 7-разовий лауреат премії журналу “Кур’єр Кривбасу” (1998–2003), премії “Благовіст” (2000), міської літературної премії ім. І.Франка (2002), обласної літературної премії ім. В. Стефаника. Автор мав літературні вечори в багатьох містах України: Києві, Харкові, Львові, Одесі, Тернополі, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, а також у Кракові, Берліні, Оломоуці, Парижі, Гельсінкі, Римі, Чикаго, Нью-Йорку та інших містах. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою, польською, чеською). Наприкінці 2008 року в столиці Азербайджану Баку вийшов переклад роману Степана Процюка “Тотем”. Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами. 30 вересня 2012 року на своїй сторінці у “Facebook” Степан Процюк повідомив про те, що став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 року Процюк отримав відзнаку “Золотий письменник України”.

Жертвопринесення – Хочете знати, як може закінчитися боротьба любові і ненависті однієї людини?

Хочете глянути іншими очима на деякі епізоди із життя класиків літератури?

Високе і низьке, людське і нелюдське живуть у романі С. Процюка «Жертвопринесення» у небезпечно близькому сусідстві.

Феміністкам і фанатам «красного письменства» читати не рекомендується.

Поділитися:
Рубрики
статті

Хайку

У східній культурі роль хайку складно переоцінити. Цей жанр, який прославляє японську культуру, на перший погляд складається з дуже простих речей. Але насправді, хайку - це мало не уособлення загадкової східної душі, такої ж вируючої всередині і спокійної зовні. Світ мандрів і безперервного споглядання відображений в хайку тонко та лаконічно. Найбільш точно можна визначити стилістику і настрій цих коротких строф як живопис в словах ..

Ха́йку виник у Японії, в 16 ст., що було зумовлено розвитком міської культури. Існувало кілька шкіл хайку: «Кофу» — «давня школа», пов’язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хокку у новий жанр хайку: відтоді суб’єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи.

Японський геній знаходить себе в стислості. Тривірш хайку - найлаконічніший жанр японської поезії: всього 17 складів по 5-7-5 мор(Мора - одиниця виміру кількості (довготи) стопи. За мору приймається час, необхідний для проголошення короткого складу.)

 В рядку у 17-складному вірші всього три-чотири значущих слова. По-японськи хайку записується в один рядок зверху вниз. На європейських мовах хайку записується в три рядки. Рими японська поезія не знає, до IХ століття склалася фонетика японської мови, що включає всього 5 голосних (а, і, у, е, о) і 10 приголосних (крім озвончения). При такій фонетичної бідності ніяка цікава рима неможлива. Формально вірш тримається на рахунку складів.

 

До ХVII століття на твір хайку дивилися як на гру. Серйозним жанром хайку став з появою на літературній сцені поета Мацуо Басьо. У 1681 році він написав знаменитий вірш про ворону і повністю змінила світ хайку:

枯 れ 枝 に か ら す の と ま り け る や 秋 の 暮 На сухій гілці / ворон сидить / осінні сутінки

Хайку – найменше опис. Потрібно не описувати, говорили класики, а називати речі (буквально «давати імена речам» – на -о нору) відносно простими словами і так, немов називаєш їх вперше.

 

Хайку – НЕ мініатюри, як їх довго називали в Європі. Найбільший поет хайку кінця ХIХ – початку ХХ століття, який помер від туберкульозу, Масаока Сікі писав, що хайку вміщує в себе весь світ: бурхливий океан, землетруси, тайфуни, небо і зірки – всю землю з найвищими вершинами і найглибшими морськими западинами. Простір хайку безмірний, нескінченний. Крім того, у хайку є тяжіння до об’єднання в цикли, в поетичні щоденники – і часто довжиною в життя, так що стислість хайку може перетворюватися на свою протилежність: в довжелезні твори – збірки віршів.

 

А ось протягом часу, минуле і майбутнє хайку не зображує, хайку – це короткий момент сьогодення – і тільки. Ось приклад хайку Ісси – напевно, найулюбленішого поета в Японії:

Як вишня розцвіла!

Вона з коня зігнала

І князя-зверхника.

Скороминущість – іманентна властивість життя в розумінні японців, без неї життя не має ціни і сенсу. Скороминущість тим прекрасна і сумна, що природа її непостійна, мінлива.

 

Не слід вважати хайку пейзажної лірикою. Самі японці ніколи не писали про хайку в такому дусі, хоча і визнають, що головна тема хайку – це «поет і його пейзаж».

 

Важливе місце в поезії хайку займає зв’язок з чотирма порами року – восени, взимку, навесні і влітку. Мудреці говорили: «Хто бачив пори року, той бачив все». Тобто бачив народження, дорослішання, любов, нове народження і смерть. Тому в класичних хайку необхідний елемент – це «сезонне слово» (кіго), яке пов’язує вірш з порою року. Іноді ці слова з працею розпізнаються іноземцями, але японцям вони усі відомі. Зараз в японських мережах відшукуються докладні бази даних кіго, дехто нараховує тисячі слів.

 

У наведеному вище хайку про ворону сезонне слово дуже просте – «осінь». Колорит цього вірша – дуже темний, підкреслений атмосферою осіннього вечора, буквально «сутінків осені», тобто чорне на тлі наступаючих сутінків.

 

Подивіться, як витончено Басьо вводить обов’язкову прикмету сезону в вірш про розлуку:

За колосок ячменю

Я схопився, шукаючи опори …

Яка важка розлуки мить!

 

«Колосок ячменю» прямо вказує на кінець літа.

 

Або в трагічному вірші поетеси Тіё-ні на смерть маленького сина:

 

О, мій ловець бабок!

Куди в невідомій країні

Ти нині забіг?

 

«Бабка» – сезонне слово для літа.

 

Ще один «літній» вірш Басьо:

 

Літні трави!

Ось вони, воїнів полеглих

Мрії про славу …

Басьо називають поетом мандрів: він багато блукав по Японії в пошуках справжніх хайку, причому, вирушаючи в дорогу, не дбав про їжу, нічліг, бродяг, мінливості шляху в глухих горах. В дорозі його супроводжував страх смерті. Знаком цього страху став образ «кісток, що біліють в степу» – так називалася перша книга його поетичного щоденника, написаного в жанрі хайбун ( «проза в стилі хайку»).

 

Після Басьо тема «смерть в дорозі» стала канонічною. Ось його останній вірш «Передсмертна пісня»:

В дорозі я занедужав,

І все біжить, кружляє мій сон

По спаленим полям.

Наслідуючи Басьо, поети хайку перед смертю завжди складали «останні строфи».

 

«Справжні» (макото-но) вірші Басьо, Бусона, Ісси близькі нашим сучасникам. Історична дистанція як би знята в них завдяки незмінності мови хайку, його формульної природи, що зберігалася протягом всієї історії жанру з ХV століття до нинішнього дня.

 

Головне в світогляді хайкаіста – гостра особиста зацікавленість в формі речей, їх сутності, зв’язках. Згадаймо слова Басьо: «Вчися у сосни, що таке сосна, учись у бамбука, що таке бамбук». Японськими поетами культивувалося медитативне споглядання природи, вдивляння в предмети, що оточують людину в світі, в нескінченний круговорот речей в природі, в її тілесні, чуттєві риси. Мета поета – спостерігати природу й інтуїтивно вбачати її зв’язок зі світом людини; хайкаісти відкидали безобразність, безпредметність, утилітарність, абстрагування.

 

Басьо створив не тільки вірші хайку і прозу хайбун, а й образ поета-мандрівника – благородного чоловіка, зовні аскетичного, в злиденному платті, далекого від усього мирського, який, попри все, усвідомлює сумну причетність до всього, що відбувається в світі, що проповідує свідоме «опрощення». Поетові хайку властива одержимість мандрами, дзен-буддійське вміння велике втілювати в малому, усвідомлення тлінності світу, крихкості і мінливості життя, самотності людини у всесвіті, терпкої гіркоти буття, відчуття нерозривності природи і людини, надчутливість до всіх явищ природи і зміну пір року.

 

Ідеал такої людини – бідність, простота, щирість, стан духовної зосередженості, необхідне для розуміння речей, легкість, прозорість вірша, вміння зображати вічне в поточному.

 

В кінці цих заміток наведемо два вірші Ісси – поета, який з ніжністю ставився до всього малого, крихкого, беззахисного:

 

Тихо, тихо повзи,

Равлик, по схилу Фудзі,

Вгору, до самих висот!


 

Сховавшись під мостом,

Спить зимової снігової ночі

Бездомне дитя.

 

Оригінальна стаття Олени Дьяконової за посиланням:

https://arzamas.academy/materials/703

Поділитися:
Рубрики
статті

Інтерактивний плакат з Куїнджі

Сучасники називали його майстром місячного світла. Ілюзія світла на його картинах була настільки реалістична, що багато нишком заглядали за полотно, щоб знайти там джерело освітлення.     Він був не тільки великим художником, але і доброї душі людиною. Дивно легко міг розлучитися з грошима, щоб допомогти художникам, тваринам і всім тим, хто потрапив у поле його зору. Безмежно любив птахів. На горищі своєї майстерні обладнав пташиний лазарет, де доглядав пернатих, які потребували допомоги.     Нарешті, Куїнджі – наш земляк. На багатьох його картинах можна побачити знайомий до болю степовий пейзаж.

Поділитися:
Рубрики
статті

5 культових японскьих письменників

Ви ще не знайомі з японською літературою?
Скоріш це виправляйте, а ми вам допоможемо вибрати кращих японських авторів.

1. . Кендзабуро Ое

Кендзабуро Ое – видатний японський письменник-гуманіст, що відрізняється активною громадською позицією і за свій внесок отримав в 1994 році Нобелівську премію. Його літературна спадщина становить кілька десятків романів, численні повісті, есеї та збірки оповідань. Через свою творчість Ое транслює ідеї світу, духовного розвитку та пошуку місця людини, але в той же час він вивчає природу насильства і маргінальності. На сьогоднішній день його роман «Тенета смертельні  оточили води до душі моєї …» став найпопулярнішим за читанням у всьому світі. Тут сплелися долі людини, що біжить від себе, дитини-аутиста, що говорить з птахами, китами і деревами, банди підлітків, які мріють поплисти від всього в океан. Це одночасно і притча, і антиутопія, і ретельне дослідження людської душі, і казка, і перероблена християнська легенда. Може бути, не всім припаде до смаку такий сплав, але пошукати в ньому своє однозначно варто.

2. Рюноске Акутагава

Доля Рюноске Акутагави була ознаменована трагічним подією: коли майбутньому письменнику було всього 9 місяців, його мати збожеволіла, а його передали на виховання до родичів. Це стало великою травмою для Рюноске, і протягом свого життя він не раз повертався до теми психічний розладів. Сім’я, в якій він виховувався, зберігала культурні традиції Японії і належала до інтелігенції того часу. Так що з одного боку Акутагава добре знав культуру давнини, а з іншого – періодично стикався з різними явищами сучасності. Звичайно, все це вплинуло і на його життєвий шлях, і на його творчість. Його глибока книга «Ворота Расемон» отримала величезну популярність у всьому світі. На сторінках твору Акутагава задається питанням: що таке Істина і де в ній місце людини, чи здатний він роздивитись її? Знавці його творчості стверджують, що у всіх книгах або розповідях, письменник задає це питання і намагається знайти на нього відповідь. І в книзі «Ворота Расемон» розвернувся весь його письменницький і філософський дар.

3. Харукі Муракамі

Напевно, Харукі Муракамі знають всі, хто коли-небудь цікавився японською літературою, як і літературою взагалі. Він пише багато, його стиль і герої впізнавані, його книги з нетерпінням чекають читачі в усьому світі. Критику від читачів він теж отримує – не всі в захваті від його романів, а тим більше від популярності. Але головне те, що у Муракамі є своя аудиторія і йому є що сказати саме свого читача. Напевно, згадуючи бібліографію автора, першим на розум прийде його «Норвезький ліс». Але починати знайомство з автором саме з цієї книги не радять ні шанувальники, ні просто читачі. Набагато частіше радять читати «Країну Чудес без гальм і Кінець Світу» – де і талант автора розкритий в достатній мірі, і теми порушені зрозумілі, і перейнятися загальним настроєм є можливість. Про сюжет цього твору складно розповісти коротко. Найкраще що тут можна зробити – це просто почати читати. Саме після цієї книги читач, звичайно, може визначитися, до якої групи приєднатися: шанувальників, ненависників або проходять повз.

4. Ясунарі Кавабата

Ясунарі Кавабата – класик японської літератури і перший японський письменник, який отримав Нобелівську премію. Його вклад в розвиток культури неоціненний: він автор романів, майстер короткої форми, експериментатор і традиціоналіст від літератури одночасно. Так само він проводив семінари в США по японській літературі, що охопили кілька американських університетів. Найбільш відомим його твором є «Тисячокрилий журавель», яке безсумнівно гідного свого визнання. Але літературознавці і критики відзначають, що роман «Стогін гори» більш повно відображає майстерність Кавабати і напругу його думки. У цьому творі філігранно виведена таємнича японська душа, а для того, щоб оцінити це по достоїнству, потрібно бути на одній хвилі. Для повного занурення просто необхідно мати культурну підготовку і споглядальний настрій.

5. Кобо Абе

Кобо Абе – один з найвідоміших письменників Японії. Він займався не тільки літературою, але приділяв пильну увагу драматургії, писав сценарії, пристрасно любив фотографувати і володів власною студією. За свої романи неодноразово отримував престижні японські нагороди, а його найзнаменитіші три романи були екранізовані. У трійку цих романів входять «Чуже обличчя», «Спалена карта» і «Жінка в пісках». Саме останній твір був настільки успішним, що отримав статус культової речі. Незважаючи на назву, головні герой тут чоловік, і саме його очима читач буде дивитися на все, що відбувається. Він – дослідник комах і, за службовим потягом своїх наукових пошуків вирушає в дорогу, щоб вивчити якийсь цікавий йому вид. У шляху герой натикається на село, загублене в пісках, де залишається ночувати в будинку у незнайомої жінки. Але залишившись на одну ніч, він потрапляє в пастку і, намагаючись вибратися з неї, змінюється сам і змінює свої думки про сенс життя, про жінку поруч, про призначення і інші важливі речі.

 

Поділитися:
Рубрики
Бібліотечні новинки статті

Новорічні казки

Приближаються новорічні свята – час чарівний, час звершення мрій та надій. Ми розповідаємо малечі про дивні зимові світи, у яких живуть казкові істоти. Ми даруємо дітям свято саме цими фантастичними історіями, ми надихаємо їх фантазію, ми створюємо для наших дітей теплий затишок. Якщо ви не можете вибрати гарну повчальну новорічну казку, то наша бібліотека станеться вам у нагоді. Ми розповімо про дві дивовижні книжечки від українських казкарів, які візьмуть вас і вашу дитину у подорож казковими новорічними світами. Із наступаючим, любі читачі!

  1.  1.       Добрі казки про ялинкові іграшки . Л.Лузіна

     

Добрі казки про ялинкові іграшки / Л.Лузіна; рис. Автора; художник-оформлювач Е.Д. Кононученко. — Харків: Фоліо, 2013. — 33с. — (Дитячий світ)

Це четверта книжка із серії казок про веселі пригоди уже знайомих нам двох чеберяйчиків — Гоплі та Піплі. Чи вміє яблуко розмовляти? Хто така Ая і чому вона опинилася в ліжечку Піплі? Як Піпля взимку ласував морозивом? Про це і ще про багато цікавого ви дізнаєтеся, прочитавши книжку відомого українського письменника Юрія Винничука, а кумедні малюнки чудової художниці Юлії Пилипчатіної допоможуть оживити в уяві маленьких читачів цих незвичних героїв.

2. «Зимова казка» Олесь Ільченко

Зимова казка: казка / Олесь Ільченко. Художник Ольга Кузнецова. ¬¬¬ — К.: Фонтан Казок, 2016 — 48с., іл. (Серія «Добрі казки»)

Зима у пташиному світі – час великих випробувань. Соловейко та інші перелітні птахи мають дістатися до омріяного Вирію, здолавши аж два моря. Натомість Крук та інші птахи, що лишаються на зимівлю в наших краях, мусять долати холод, голод, а то й пастки. Тому і для одних, і для інших дуже важливим є Звичай Дружнього Крила – допомога ближнього! Тоді й зимові свята мають особливий смак радості й доброго пташиного щастя.

Поділитися: